Акротірський шпигун
- Автор: Шрайер Вольфганг
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Дятленко
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Акротірський шпигун». Краткое содержание книги:
Оповідання «Акротірський шпигун» — другий твір письменника, який видається українською мовою.
Дія оповідання відбувається на острові Кіпр восени 1956 року. Англо-французькі імперіалісти готують напад на Єгипет. На Кіпрі в суворій таємниці концентруються їх війська. Але секретні відомості про ці приготування регулярно потрапляють до єгипетського командування. Хто їх передає? Англійський офіцер Роджер Андерсон дістає завдання викрити шпигуна. Він починає стежити за підозрілим «археологом», який веде розкопки в районі військового аеродрому Акротірі, Переживши разом з героєм твору ряд цікавих пригод, читач приходить до зовсім несподіваної розв'язки. Акротірським шпигуном виявляється… Та про це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання.
Автор вводить читача в гнітючу і в той же час хвилюючу атмосферу Суецького конфлікту, проливає світло на діяльність імперіалістичної розвідки на Близькому і Середньому Сході, показує незламну волю пригноблених народів до боротьби з колонізаторами.
На другу ніч, яку я провів там же, здійнявся вітер; хмари пливли по небу і кидали на землю велетенські рухливі тіні, які я досі бачив лише в Англії на березі моря. Цього разу я лежав на самій вершині горба, дивився то на хмари, то на їх тіні і думав про Гелен. І знову нічого не сталося. Я вже почав сумніватися в існуванні «поштової скриньки». Над ранок я, очевидно, заснув, бо прокинувся лише на світанку, почувши слабкий шум мотора, що вже віддалявся від мене. На північний захід від мене, на дорозі в Нікозію, в передранковій імлі маячив червоний вогник стоп-сигнала. Але це, мабуть, не мало нічого спільного з моїм завданням.
Наступного вечора небо посіріло. Місяць не світив, повітря було тепле, але через кілька годин почав іти дощ. Я не мав чим накритись і промок до нитки. На Кіпрі починалася багата на дощі осіння пора. Це було в середу, двадцять шостого вересня. Половина дванадцятиденного строку, наданого мені Тінуелом, уже минула. Проклинаючи все на світі, я тремтячими від холоду руками завів мотор і, промоклий наскрізь, десь запівніч повернувся назад. Добравшись до своєї кімнати, я витерся насухо, переодягнувся і потім піднявся в готельний бар, щоб з допомогою двох-трьох чарок віскі вигнати можливу простуду.
Але яким було моє здивування, коли я знайшов там Гелен та ще й у товаристві того красуня — капітана Орфея Жако… Довелося познайомитися з ним (цього я не міг уникнути тим більше, що ми обидва належали до одного роду військ). Він з запалом щось говорив Гелен і при цьому більш, ніж було потрібно, нахиляв до неї своє засмагле обличчя. Те, що поряд з ними, підкорчивши ноги, мов роздратована горила, сидів Натан Ф. Вальполь, мене мало втішало.
— Ми покладемо єгипетську армію на обидві лопатки так само елегантно, як це ми недавно зробили з алжірськими бандитами, — сказав капітан своєю жахливою англійською мовою саме тоді, коли я ввійшов. — Невеличке бомбардування, кілька повітряних десантів у тил… І все, мадмуазель Ругон. Побачите, як вони тікатимуть.
— Ви можете й помилитися, — відповіла Гелен.
З тону, яким були сказані ці слова, я відчув, що їй уже надокучили вихваляння француза.
— Безумовно тікатимуть, от побачите, — твердо стояв на своєму Жако, який, видно, випив більше, ніж треба. — Я на власні очі бачив список, е-е-як їх? — об'єктів для бомбардування. На аеродромах Гаміл, Кабріт, Ель-Гізех, Абу Сувар і Альмага стоять єгипетські військово-повітряні сили. По них буде наш перший удар. Потім приземляться вертольоти, висадимося ми, парашутисти, — маленька, але маневрена й добре забезпечена автоматичною зброєю армія…
— Добрий вечір, — озвався я у нього за спиною. — Та тут, здається, по-справжньому п'ють віскі!
— А, пан камарад! Тут мені не вірять, що ми, якщо до цього дійде, можемо за один день перемогти Єгипет.
— За один день? В цьому я, звичайно, теж сумніваюсь.
— За один день! Ось побачите!
На обличчі Гелен з'явилася глузлива посмішка.
— Здається, — сказала вона, — між союзниками спостерігається деяка розбіжність думок.
— Ви правильно підмітили, — відповів Жако. — Ми, французи, хочемо діяти блискавично. Наш віце-адмірал Баржо обстоює негайні, стрімкі операції. Але сер Чарльз Кейтлі, мадмуазель, — британський генерал — хотів би все робити дуже повільно. Він — учень маршала Монтгомері, який ще в другу світову війну багато чого зіпсував своєю надзвичайною обережністю… Цей Кейтлі зіпсує нам усю операцію «Гамількар».
— Гамількар? — перепитала Гелен.
— Це — назва оперативного плану.
— Гамількарами, — сказав Вальполь, — звали двох стародавніх африканських полководців. Старший — командував карфагенськими військами, які висадилися в Сіцілії; кінчив він тим, що був розбитий наголову поблизу Туніса. Та й молодший помер не в ліжку.
— Йому бракувало парашутно-десантних частин, — засміявся Жако. — Ми не підемо по його стопах.
— Якщо ми будемо діяти так нерозважно, як ви пропонуєте, то і з нами буде те саме, — сказав я.
Патякання Жако дратувало мене, і мною оволоділо бажання перечити йому. Розмова ставала неприємною, а тут ще втрутився й Вальполь.
— У нас у Штатах, — безцеремонно зауважив він, — існує безглуздий порядок, згідно з яким військовослужбовцям забороняється говорити про свої службові справи. По-моєму, це застарілий страх перед шпигунами. Доходить до того, що таким цивільним, як я, досить рідко трапляється нагода послухати кваліфіковану бесіду.
— От іще! — затявся капітан. — Ми не боїмося ніяких привидів. У наш час тямущий шпигун мусить читати газети: преса подає ґрунтовну інформацію. Нерідко кореспонденти знають більше, ніж розвідка. — При цьому він глянув на Гелен так, ніби сказав їй особливо приємний комплімент.