Акротірський шпигун
- Автор: Шрайер Вольфганг
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Дятленко
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Акротірський шпигун». Краткое содержание книги:
Оповідання «Акротірський шпигун» — другий твір письменника, який видається українською мовою.
Дія оповідання відбувається на острові Кіпр восени 1956 року. Англо-французькі імперіалісти готують напад на Єгипет. На Кіпрі в суворій таємниці концентруються їх війська. Але секретні відомості про ці приготування регулярно потрапляють до єгипетського командування. Хто їх передає? Англійський офіцер Роджер Андерсон дістає завдання викрити шпигуна. Він починає стежити за підозрілим «археологом», який веде розкопки в районі військового аеродрому Акротірі, Переживши разом з героєм твору ряд цікавих пригод, читач приходить до зовсім несподіваної розв'язки. Акротірським шпигуном виявляється… Та про це ви дізнаєтесь, прочитавши оповідання.
Автор вводить читача в гнітючу і в той же час хвилюючу атмосферу Суецького конфлікту, проливає світло на діяльність імперіалістичної розвідки на Близькому і Середньому Сході, показує незламну волю пригноблених народів до боротьби з колонізаторами.
— Звідки ти знаєш це місце, Гелен, звідки тобі відомо…
Вона цілком спокійно розповіла, як недавно Вальполь брав її з собою на місце розкопок, і, гадаючи, що вона на другому березі озера, дуже старанно щось ховав тут. У неї прокинулась звичайна цікавість журналіста…
— Я ж знаю, що ти стежиш за ним, — пошепки сказала вона. — Я зрозуміла це ще тоді, коли ти не прийшов на прес-конференцію. Можливо, тепер ти зможеш заарештувати його.
— Мовчи, — відповів я.
У мене в голові все йшло обертом. Чи можна вірити в її пояснення? Невже вона на свій власний розсуд задумала грати роль детектива в такому страшному місці, серед темної ночі… Події тієї пам'ятної ночі заважали мені тверезо підійти до вчинку Гелен. У всякому разі, вирішив я, вона ніяк не може бути помічницею Вальполя.
Ми сіли в мій «джип» і під'їхали до того місця, де стояв її маленький автомобіль.
— Ми не можемо залишити його тут, — сказала вона, — треба повернути фірмі. Знаєш що? Сідай у мій візок, а я візьму твій.
У мене знову прокинулася недовіра до неї. Що мала означати ця пропозиція?.. У «джипа» сильний мотор, і він легко може обігнати «Морріса». Чи не хоче вона часом втекти?
— Я повинен сам вести його. Так велить інструкція. Це ж службова машина. Не бійся, я потихеньку поїду за тобою.
Вона пильно глянула на мене, знизала плечима й сіла в свій «Морріс». Заторохтів мотор. Машини тряслися на вибоїстій польовій дорозі, вищали ресори. Мені чути було, як поперед мене торохтів розхитаний візок Гелен. Червоний стоп-сигнал коливався то вверх, то вниз, і я несподівано пригадав, як це саме світло зникло тоді в досвітній імлі, коли я чатував на горбі… О боже!
Невдовзі після того, як ми виїхали на кращу дорогу, в машині Гелен зіпсувалося освітлення. Вона зупинилася й попросила мене їхати попереду, щоб їй легше було орієнтуватися в світлі моїх фар. Моє підозріння зростало. Я запропонував їй пересісти в мій «джип», запевняючи, що взяте напрокат авто можна буде забрати вдень. Гелен вперто відмовлялась: вона, мовляв, дала за нього заставу, яку повинна забрати ще сьогодні, бо завтра вдосвіта вилітає з Кіпру; до того ж машину можуть украсти…
Безпорадний, збитий з пантелику, я погодився, аби тільки швидше добратися до Нікозії. Однак її машину не випускав з очей — час від часу поглядав у дзеркало, вмикав і повертав назад верхній прожектор, і тоді в конусі його світла появлявся «Морріс». Лише пізніше я зрозумів, що така увага нервувала її, і вона могла здогадатися про мою підозру.
Ми наближалися до Атієни. Шосе звивалось вузькою стрічкою через відроги Троодоса; воно було дуже вибоїсте, і я змушений був усю свою увагу спрямувати на дорогу. Це була та сама місцевість, де в кінці серпня обурене населення зустріло нас камінням.
Раптом я помітив, що позад мене не чути мотора. Дивлюсь у дзеркало — машини Гелен не видно, вмикаю прожектор — дорога пуста. Я з'їхав на обочину і, зупинивши машину, обернувся… Автомобіль Гелен зник. Моє серце завмерло. Мене ніби оглушило ударом. Я розвернувся, втративши при цьому немало дорогоцінного часу, погнав свого «джипа» назад і натрапив на місце, де від шосе на південь відгалужувалась вузька камениста стежка в гори.
Кілометрів через три я наштовхнувся на «Морріса». Як видно, він не зміг вибратися на крутий підйом, і Гелен, певно витиснувши з мотора останні сили, навмисно поставила машину поперек дороги, щоб я не міг далі проїхати.
Вилаявшись, я вискочив з машини. Навкруги — глупа ніч, ніде ні звука; а Гелен — і слід прохолов. Я мерщій побіг нагору. Та через кілька хвилин, обливаючись потом, уповільнив ходу. Якщо дівчина бігала так само добре, як і плавала, то у мене не було ніякої надії наздогнати її.
Я ще раз прислухався в темряву ночі. Однак ніде ніщо навіть не зашаруділо. Тоді я повернув назад. Мусив вертатися, бо там уже починався партизанський край, і я не мав права лишати свій «джип» без догляду. Все втрачено! А може, воно й краще…
В цю мить я гостро відчув, що Гелен — чи яке там у неї було справжнє ім'я — я вже ніколи не побачу.
Добравшись до Нікозії, я повідомив про все контррозвідку. Приїхали два співробітники. Один з них став на варті біля дверей Вальполя. З другим я вдерся в кімнату Гелен. Там ми знайшли телеграму з редакції; вона була послана не з Сан-Антоніо, Техас, США, а з Порт-Саїда. Знайшли і квиток на літак. Гелен взяла собі місце на вівторок, друге жовтня, на літак італійського повітряного агентства «Аліталія», що мав летіти до Каїра. Хоч ми й не думали, що міс Ругон наважиться тепер на цю подорож, все ж попередили аеродромну поліцію. Почалися розшуки.