Провина
- Автор: Хома Анна
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 966-7188-80-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Провина». Краткое содержание книги:
Чи варто тривожити приспаних привидів і де взяти відвагу, щоб уціліти у боротьбі з ними?
Одвічні запитання. Одвічна війна між Світлом і Темрявою. Війна яка ніколи не завершується. І треба вирішити, під чиї знамена встати, і в цьому рішенні не можна помилитися, бо помилка може перерости в Провину, яка здатна перекреслити теперішнє і зруйнувати майбутнє, і яку не можна буде загладити навіть найбільшою ціною.
Раптом дівчисько опинилося зовсім поруч, пригорнулося до нього, обняло за шию і гаряче зашепотіло йому на вухо:
— Тобі привіт від Зірки…
Він спробував спокійно вдихнути. От на кого вона схожа! Її дочка.
Нагорі у коридорі з’явилася його дружина.
Він спробував спокійно видихнути.
Дівчисько повернуло голову і, не відриваючись від нього, мовило:
— Ти і в спальні будеш за нами підглядати?
А тоді до нього, до Влада:
— Ми ж зараз ідемо до спальні, чи не так?
Влад застряг десь між вдихом і видихом.
Марія сіла на ліжко і хвилину сиділа, не рухаючись. Потім не стрималась і впала на нього горілиць. З очей бризнули сльози.
Якби її чоловік подивився на себе збоку, він би, напевно, вмер на місці. Добре, що вона встигла добігти сюди. Якось негречно було б розсміятися їм в обличчя.
Марія лежала на ліжку, затискаючи обома долонями рот, але нічого не могла з собою вдіяти. Останній раз вона так сміялася ще в далекому дитинстві. Тато називав її найбільшою реготухою в місті Львові.
Тато… Це було в іншому столітті.
Марія замовкла і втупилася поглядом у стелю. Лежала так, не рухаючись, довгий час. Але дивна думка вже визріла у слова — затискай, не затискай рот, — вже оформилась, намітила собі шпаринку у барикадах, приготувалася випірнути з глибини на поверхню…
Дивна, дика, неймовірна думка.
Невже їй судилося прийти у цей дім, щоб віднайти тут свою загублену душу?
Марія рвучко встала. Гм… досить непоганий пролог вийшов би… для низькопробного роману. Вітаю.
От і голова закрутилася. Так тобі й треба.
Марія відважно прочинила двері спальні і…
— А я вас чекаю.
П’ятнадцятирічна монна ліза чарівно усміхнулась і переступила з ноги на ногу. Дитина на таких височезних підборах мала б давно впасти, або хоча б утомитися за день настільки, щоб під вечір із задоволенням спалити ці підбори, але ця дитина чомусь не падала і не виглядала стомленою, лише збентежено кліпала віями, — «Макс-Фактор», не інакше, — і ніяковіючи, смикала на шиї хрестик із гематиту.
Не відчиняйте відважно двері спальні в чужому домі, якщо не посадили заздалегідь на килимок із того боку свого особистого охоронця.
— Навіщо я вам потрібна?
— Як навіщо? Нас не встигли познайомити, але Володимир Григорович розтлумачив мені, хто ви насправді… і що ви для нього означаєте… виходить так, що я… я страшенно помилилася…
Затинаючись на кожній букві, червоніючи і топлячись від власної мармеладності, вона белькотіла і белькотіла:
— Я хочу вибачитись… Чесно-чесно, я одразу помітила, що ви чудова, фантастична людина, я цілу годину стояла тут і думала, як вам краще про це сказати…
Марія зрозуміла, що звички стискати кулаки вона не скоро позбудеться.
— Цілу годину? Постукали б.
— Що ви, я не сміла. Я думала, що ви… ну що ви хочете побути на самоті…
«Поплакати, себто».
— Я, напевно, дуже вас засмутила… повірте, це все ненавмисно…
«І вирішила глянути, наскільки сильно ти мене ненавмисне засмутила».
— Ось, візьміть, будь ласка, я знайшла його під сходами… Він, правда, трішки прив’яв…
Вона витягла руку з-за спини…
Весільний букет!
Її загублений весільний букет!
Геть зів’ялий. У руці з довжелезними червоними нігтями… Її загублена зів’яла душа.
— Наступного разу стукайте, не соромтеся, — стиснула Марія букет у долонях і зойкнула, хапаючись зубами за палець. Букет складався з величезних білих троянд і навіть такий, зів’ялий, зберіг свої колючки.
«Завтра… ні, сьогодні ж сідаю за роман. Всі аналогії — як на замовлення. Треба лишень додумати фінал…»
Біль допоміг упоратися з виринулим зі споду несподівано яскравим бажанням.
Дівчина присунулася ближче й ангеликом зазирнула їй у вічі, а охоронець десь забарився, не видно було охоронця на видноколі, не чутно… ні втікати не пасувало, ні кликати на поміч.
— Я не помилилася, — зашепотіла захоплено… обіцяла, припрошувала, заманювала. — Я думала, якщо у Володимира Григоровича є жінка, вона неодмінно така, як ви, така ніжна, чутлива, така… самотня. Можна я буду вашим другом?
Щось загрозливо клацнуло усередині.
— Ви не пошкодуєте… обіцяю…
І мова яка правильна раптом стала.
— Ви мені вибачили?
Скільки ж на ній оцих капустяних листків навішано?
— Скажіть, що ви пробачили мою ганебну поведінку…
Господи, на кого ж вона схожа?!!
— Бачите, я стаю перед вами на коліна…