Провина

Вона лежала на боці з простягнутою рукою, очі були відкриті, шкіра синя, аж чорна… збан валявся на підлозі в калюжі води. Мабуть, вона хотіла напитися, але напівсліпа, перевернула збан і… і вода вилилася. Тоді ж, мабуть, вона й покликала мене. А я не прийшов. Я думаю, це сталося в обід, думаю, вона переконувала себе, що я ось-ось повернуся, думаю, вона довго мене кликала, перш ніж… померла.

Я втік із дому, не з’явився на похорон… я почав жити так, неначе цього всього не було. Просто не було — і все.

А через кілька років, уже в інституті, я вперше відчув, що життя не має сенсу. Немов хвиля накрила мене з головою — і викинула кудись на безлюдний острів. Я не знав, що зі мною діється, не знаходив собі місця, забув про навчання, перестав з’являтися у компаніях… аж поки не сів у поїзд і не поїхав світ за очі. Зійшов на якійсь цілком незнайомій станції, поблукав, несподівано вийшов до цвинтаря і тільки тут заспокоївся.

У психіатрії є таке поняття — дромоманія, нестримний потяг до мандрів. Принаймі раз на рік я мусив кинути все, сісти чи то в потяг, чи в авто і їхати, їхати, їхати…

Не злічити цвинтарів, на яких я побував, мені подобалося ходити поміж могилами, відчувати під ногами землю, в якій лежать мертві, я почувався у їхній компанії, немов свій серед своїх. Тільки після цього я віднаходив у собі сили повернутися до повсякденности.

І головне, я уявлення не мав, звідки в мені ця нездоланна тяга. Я не мав права тебе залишати, ось так, без жодних пояснень, але я не вмів це пояснити… Двадцять років, як цієї людини нема, а вона досі мене кличе.