Провина
- Автор: Хома Анна
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 966-7188-80-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Провина». Краткое содержание книги:
Чи варто тривожити приспаних привидів і де взяти відвагу, щоб уціліти у боротьбі з ними?
Одвічні запитання. Одвічна війна між Світлом і Темрявою. Війна яка ніколи не завершується. І треба вирішити, під чиї знамена встати, і в цьому рішенні не можна помилитися, бо помилка може перерости в Провину, яка здатна перекреслити теперішнє і зруйнувати майбутнє, і яку не можна буде загладити навіть найбільшою ціною.
— Видно, що ти тверезий. Скільки можна квасити ці п’ятдесят грамів? Що ми в нього хотіли, нагадай? — виделка перемістила приціл на Олек…
«Сашка, Сашка, взявся звідкись на мою голову. Добре, хоч теща на заробітках».
— Пам’ятаю, ми хотіли випити… — втупився в Олега посоловілими очима… «А, мускулюс біцепс брахії,[5] чому я не можу називати когось так, як мені хочеться? Олександр — отже, Олександр».
— А за що ми хотіли випити? — виделка зробила викрутас, ніби збиралася намотати на себе спагетті.
— За любов?
— Пили!
— За тих, хто не з нами?
— Було!
— А… за тих, хто з нами?
— Цікавий тост! — знову викрутас виделкою. Цього разу Олег неначе встромляв її у відбивну.
Влад зітхнув. Чіпляння до дрібниць — улюблена забава його вовкулаки, який спокійно міг би довести цим людину до шаленства, якби не був такий занудний.
— Агов, не спати! Ми п’ємо за наших ближніх!
— А хто наші ближні? — запитав Влад.
Олег, уже піднісши келишок до рота, завмер, опустив руку і переглянувся з Олександром. Той… той ставив на стіл уже порожній келишок.
— Він хоче, щоб ми перерахували всіх його ближніх!
Олександр витер рукою губи, подумав і собі запитав:
— А хто його ближні?
«Стоп, я б помітив, якби він щось пив».
— Ну-у, не знаю. Стоматолог, хто твої ближні? «Вилив. Точно вилив».
— Тут ніхто нікого не примушує пити, — рівно промовив Влад, розуміючи, що не його це справа, що кожен має право розпоряджатися вмістом своїх склянок, горнят і кухлів, як побажає, але нудьга вже почала затоплювати його, як повінь затоплює будинки край річки, невидима й нечутна тополина повінь. — У нашій компанії кожен скільки хоче, стільки п’є. Але не виливає.
Олександр напружився, глянув Владу в очі — «і очі якісь невиразні, — зелені, коричневі?» — раптом усміхнувся і набагато тверезішим тоном мовив:
— Я до цього часу в інших компаніях обертався, там скільки наливають, стільки мусиш випити. Вибачте. Отже, мені вже час іти?..
— Та ні, у нас ніхто нікого не виганяє.
— Хто скільки хоче, стільки й сидить? — докінчив, сміючись, Олександр. Далебі, він почав подобатися Владу.
— Гаразд, — несподівано для себе погодився Влад. — П’ю за вас і ваших ближніх.
— Ну нарешті, — Олег перехилив келишок, закусив чорним хлібом і видихнув: — А то в мене вже рука стерпла.
— А чому за своїх ближніх не п’єте, Володимире Григоровичу? — Олександр нарешті розслабився і навіть почав придивлятися до тутешніх офіціанток, одне слово, став схожий на людину.
— Можеш перейти на «ти». У нашій компанії…
— Я зрозумів, зрозумів! Що я можу на це сказати, Володимире Григоровичу? Мені починає подобатися твоя компанія!
Олег підняв очі від тарілки:
— О, за компанію ми ще не пили… Що, не хочете випити?.. Навіть зі мною за компанію?
«А справді, хто мої ближні? — відповів Влад на запитання, котре лишилося без відповіді. — Може, ти знаєш?»
Але вовкулака не мав схильності до різних мудрагельських висловів. Йому б дістатися серця і вгризтися в нього зубами, — от і вся розмова.
Битої кераміки назбиралося повне відро. Марія винесла його у передпокій, натомість взяла відро з водою і пішла перемивати кухню — білу від дрібних часточок розбитого посуду. Йдучи повз ванну, постукала.
— Можеш узяти білий рушник, — він новий, я його зранку повісила.
За хвилю рушник вилетів із дверей ванної кімнати:
— Вдавися ним!
Поки що ніби ніхто не збирався перерізати собі вени. І на тому спасибі.
Біда із задоволенням потерлася б спиною об махровий рушник, але його хутко підняли з підлоги. Не довго журячись, вона знайшла собі інше місце і вляглася на килимку перед дверима хазяйчиної спальні.
Влад відчинив двері й ледве не наштовхнувся на відро.
— А це що таке?
Він збентежено обійшов перепону і прислухався. Ніби тихо. Може, вернутися на Академічну, поки не пізно?
Двері ванної відчинилися, зачулись кроки… Якесь напівголе дівчисько в косичках побачило його, стрепенулося, виструнчилось і заясніло сонячним усміхом.
— Володимире Григоровичу… — ступило на одну сходинку вниз.
— …Я дуже рада вас бачити… — ще на одну сходинку.
— …Мені так багато про вас розповідали… — ще на одну.
Влад збагнув, що ось-ось усі сходинки закінчаться, а він усе ще не змінив виразу свого обличчя із збентеженого на… на суворий.
Клявікулю[6] вам у печінки, панове! Але звідки він її знає?
5
Двоголовий м’яз плеча (лат.)
6
Ключиця(лат.)