Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

— Але нічому не навчилися. Знову схотілося в тюрму?

— Це мене проклятий Петренко спокусив. Каже, розбагатіємо.

Я уявив собі, як клепатиме на Ракшу Петренко-Пуголовиця, коли допитуватимуть його, і злорадно всміхнувся. Одначе дивно! Чому Петренка міліціонер називає Петренком?

— Де ви думали продати крадену рибу?

— Не знаю. Це все Петренко.

— Ти що? Дурником прикидаєшся? Де ви думали збути рибу? Ракша засовався.

— Збиралися відправити в Харків машиною.

— Отак і казав би! А на чиїй машині ви приїхали грабувати? Хто був з вами ще? Хто ті, що втекли з машиною?

— Найняв на шосе. Не спитав — хто.

— Вони ж знали, що риба крадена?

— Вони не спитали, а я не сказав.

— Признавайся, Ракшо! Краще признавайся!

— Мені нічого признаватися. Я все сказав.

— Дивись, коли чесно признаєшся, покарання буде легше.

— Я все сказав.

— Ну, що ж! Тобі видніше...— Старшина записав усе до протоколу, дав розписатися Ракші і наказав відвести його, щоб почати допит Пуголовиці.

— Попався, катюго! — промовив я замість привітання, коли його ввели.

Він похмуро озирнувся і похнюпився.

— Ваше прізвище? — почав старшина.

— Хіба ви не знаєте? — зиркнув спідлоба злодій.

«Ось коли міліціонер назве його справжнє прізвище! Ось коли в тебе полізуть рогом очі!» — зловтішався я.

— Ваше прізвище! — твердо повторив міліціонер.

— Петренко Сидір Петрович.

Я чекав глузливого погляду старшини, але він схвально кивнув і провадив:

— Звідки ви знаєте Ракшу?

— Він підвозив мене якось до міста...

— І він підбив вас на крадіжку?

«Ось зараз почне топити друга!» — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.

— Ні, — сказав злодій. — Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.

— Хто?

— Шофер Веремієнко.

Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.

— Як же він вас спокушав?

— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.

Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.

— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.

Оцей самий,— зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.

Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:

— Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?

Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.

— Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? — спитав міліціонер.

Пуголовиця мовчав.

— А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? — озвався старший вартовий.— Веремієнко.

Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.

— План «Легенда»? — кинув я Сіренькому.

— План «Блискавка»? — відповів він мені в тон.

— Ще хто вас спокушав? — допитувався міліціонер.

— Рабурденко.

— Хто? — перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули па Пуголовицю.

— Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.

— Скільки ж ви їй принесли?

— Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи...

Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з'явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.

— Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.

— Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.

— У мене не було такої тенденції! — скрикнула лаборантка.

— Я за тенденцію нічого не кажу, — вів своє Пуголовиця.— А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?

Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.

Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла...

— Як же ви могли так зробити? — з докором спитав директор.

— Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! — нервово смикала бровами лаборантка.

— Ви переховували крадене,— сказав міліціонер, — Я змушений взяти вас під варту.

Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам'яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.

— На чиїй автомашині приїхав Ракша?

— Не знаю.

— А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?

— Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились...

— Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі, — вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.

— Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.

— А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?