Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

Ми приїхали на околицю міста і спинилися біля маленького будиночка, в якому жив Ракша. Я попростував за ним у двір і, озираючись на всі боки, причаївся коло паркана. В кімнату я спочатку боявся заходити, але, побачивши, що вікно відчинене, зайшов і сховався під ліжко.

Ракша обідав, а я, хоч як мені хотілося їсти, анічичирк. Після обіду він відпочив годин зо дві і нарешті зібрався їхати.

— Сьогодні вночі — сказав він жінці на порозі.

— Ой, кинув би ти це... Навіщо воно тобі? — сумно промовила дружина, і я враз відчув до неї симпатію.

— Годі! — суворо сказав чоловік.— Гляди ж, якщо не вернусь, кинь листа у поштову скриньку.

— Та знаю... — зітхнула жінка.

Я простежив за її поглядом і побачив краєчок конверта, що виглядав з-за дзеркала на комоді.

— Фу-у-у! — зітхнув я на повні груди.— План «Блискавка» буде виконано!

Мій лист запакували в скриню. Я візьму Ракшин лист і вкину його до поштової скриньки. Як я не додумався зробити це раніше? Не довелось би мучитись з писанням. Та, як слід порозмисливши, я прийшов до висновку, що добре зробив, що написав листа, адже я навчився писати, а це ще знадобиться в житті! Правда, я не збирався займатися літературою, таж уміти писати треба не лише письменникові.

Я зайшов під ліжко непомітно і тепер боявся налякати хазяйку своєю несподіваною появою. Скориставшись з того, що вона забігалась, проводжаючи хазяїна, я вислизнув надвір.

За будиночком цвіли яблуні і груші. Ніжний аромат наповнював усе навколо, гули бджоли, зеленіла трава, цвірінькали птахи, собаки у дворі не було... Мене так тішила святкова природа, що на очах виступили сльози зворушення.

«Як гарно навколо!» — подумав я і в цю мить почув шепіт Ракші:

— Дурна! Гроші! Гроші — це все!

— Боже! Який примітив! — похитав я головою.— І це людина!

Настрій мені було остаточно зіпсовано.

Коли клацнула клямка хвіртки, я сміливо попростував до хати.

— Господи! Яке страховище! — сплеснула руками жінка, побачивши мене, але я прошмигнув біля її ніг і сховайся під ліжко. Сидячи тут минулого разу, я помітив нору, але не полював, щоб не звернути на себе увагу. Тепер я сів біля нори, і за десять хвилин в моїх пазурах була миша.

Я виліз з-під ліжка, кинув здобич на підлогу і глянув на хазяйку. Все! Стосунки між нами були налагоджені.

Через півгодини я спіймав ще одну мишу, а через годину третю. Захопленню хазяйки не були меж, а я тільки поблажливо посміхався.

Увечері, скориставшись з того, що хазяйка вийшла з хати, я витяг листа із-за дзеркала і поклав під ліжко. Хвилину я прислухався, стримуючи внутрішнє тремтіння. Ні, хазяйки не чути. Тоді я схопив листа в зуби і виніс його надвір. Тут я побачив цеглину і засунув під неї листа. Серце мені несамовито калатало. І це зрозуміло. Коли б жінка побачила мене з листом, план «Блискавка» зазнав би такої ж долі, що й план «Вибух».

Віддихавшись, я сховався у бур'яні. В кімнату я вже не рискнув заходити, бо боявся, що замкнуть двері і зачинять вікна на ніч. Тим більше, Ракша, від'їжджаючи, наказував:

— Гляди, щоб не забула зачинити вікно на ніч!

Тривога не покидала мене. Щоб заспокоїтись, я виліз на дах, тут повітря було більше, і я відчув себе краще. Конверт синів з-під цеглини, і, хоч я знав, що люди у темряві не бачать, мені весь час здавалось, що жінка помітить конверт. Тільки тоді, коли вона замкнула двері, я став дихати рівніше.

Швидше б кинути листа в поштову скриньку! Але ще рано, по вулиці ходили люди, проїздили автомашини. Я сидів, прислухаючись до звуків. Минали години. Місто поволі засинало...

Пора! Я зстрибнув з даху, взяв листа в зуби, переплигнув через паркан і подався до поштової скриньки. Вулиці передмістя тихі. Але ці тихі вулиці мають свої мінуси — тут можна натрапити на собаку, на п'яного або на закохану пару. Сторожко прислухаючись до кожного шереху, я біг вулицею, а серце, здавалось, ось-ось вискочить з грудей. На моє щастя, поштова скринька була недалеко. Я всунув листа в щілину і зітхнув на повні груди. Нарешті! Останню кнопку плану «Блискавка» ввімкнуто!

Я повільно попростував до Ракші, щоб простежити, куди він везтиме крадену рибу. Я знову зліз на дах і, вмощуючись спати, з задоволенням подумав: «Дорого ж ви заплатите за цю рибу!»

Але сон не йшов. Я уявляв ставок, чудових красунів коропів, яких так уважно відбирали на розплід, уявляв пики браконьєрів — вдоволені, хижі, огидні, і мені так ставало погано на душі, що хотілось плакати. Тоді я згадував про лист, вкинутий у поштову скриньку, і настрій мені трохи кращав.

Десь перед світанком загурчала автомашина, але не спинилась біля Ракшиного двору. Через якийсь час машини пішли одна за одною, а Ракші все не було. Нарешті а зметикував: «Навіщо йому завозити рибу додому? Щоб хтось побачив?» Мене вихором змело з даху. Я вибіг на вулицю і, стрибнувши на першу автомашину, що йшла в напрямку нашого висілка, поїхав додому.

Що там діється? Чи не придумав чогось Грей?

Коли ми проїздили біля ставка, я сплигнув на землю і подався до садиби нашого рибгоспу.