Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

— Що-о-о? — здивувався я. — О дванадцятій дня? Ви хотіли сказати — о двадцять четвертій нуль-нуль?

Сіренький глянув на мене поблажливо і сказав байдужим тоном, хоч насправді від ледве не танцював з радощів:

— Мені здається, що за Петренком стежать, тому Ракша призначив побачення на денні години. Адже вдень, коли по шосе проходять сотні автомашин, їхнього побачення ніхто не помітить. Пуголовиця став дуже обережний.

— Ніщо не врятує його! — сказав я. — План «Вибух» буде виконано завтра.

Ми умовились, що завтра вранці я закінчу листа, а покажу його Костеві після того, як побуваємо з Сіреньким на побаченні Ракші з Пуголовицею. Умовившись про місце і час зустрічі, ми вирішили заглянути до лабораторії Довготелеса, побачивши нас, сердито зиркнула одним оком, другим вона дивилася в лупу.

Мені хотілося подивитися, що вона там розглядає, і я вдався до хитрощів. Набравшись сміливості, я стрибнув їй на руки і почав свою улюблену колискову пісеньку в надії, що довготелесу лаборантку, як і кожну жінку, зворушить ніжність. Так і сталося. Вона почала гладити мене, а я тим часом дивився в лупу.

Через скло було видно луску коропа, тільки в збільшеному вигляді.

Лаборантка, помітивши, що я з великим інтересом спостерігаю в лупу, пояснила мені:

— Ми за допомогою луски визначаємо вік коропа. Дивись, на лусочці наче намальовані круглі смужечки, то широкі, то вузькі. Щороку на кожній лусочці відкладається дві пари таких кілець — восени і взимку вузенькі, а навесні і літом — широкі. Скільки років було тому коропові, що його луску ти зараз бачиш?

— Три, — відповів я, порахувавши кільця. Але оскільки я не вимовляв звук «р», вона не зрозуміла мене і сказала:

— Ні, три.

Раптом я згадав, що вона приймала подарунки від Пуголовиці, що взагалі поводилася безпринципно, і в мене прокинулась до неї гостра зненависть. Я блискавично зіскочив з її рук і сів біля Сіренького.

— Іди, іди на руки, дурненький! — промовила вона ніжно і смикнула бровами.

— Ні! Ні! Ні! — категорично відмовився я і вибіг надвір. Ми трохи погуляли з Сіреньким, розмовляючи про літературу.

Його цікавила психологія творчості письменника, і я, що певний час перебував у літературних колах, скільки міг, задовольнив його цікавість.

— А що потрібно письменникові, щоб написати хороший твір? — спитав він мене.

— Щоб написати хороший твір, письменник повинен правильно бачити життя. А щоб правильно бачити життя, письменник повинен багато думати.

Сіренький витріщив очі, вражений глибиною думки.

— Ви — геніальний! — скрикнув він.

— Це не мої слова. Так сказав Мопассан. Взагалі майже все щодо теорії і психології творчості сказано до нас. На жаль, ніколи вибрати ці перли людської думки з пустопорожньої балаканини літературних заробітчан. Візьми хоча б висловлювання Олександра Пушкіна. Це ж глибина...

Я не докінчив, бо в цю мить прибиральниця вимітала з контори сміття і без усякого приводу вдарила мене мітлою по спині. Обурений, я стрибнув геть, кинувши на хуліганку презирливий погляд.

— Ви почали про Пушкіна, — сказав Сіренький, який знову став самим собою, забувши, що він детектив містер Грей.

Але вчинок прибиральниці нагадав мені, що не всі люди хороші, що є Пуголовиці і Ракші, що треба боротися проти них.

— Ні,— зітхнув я. — Про Пушкіна ми поговоримо згодом, а зараз піду докінчувати план «Вибух», бо завтра буде пізно. Тим більше, що вже час обіду.

Ми попрощалися, і я пішов додому.

У сінях я почув приємний аромат борщу, до якого примішувався якийсь чужорідний, некухонний запах. «Нафталін»,— пригадав я і, не надаючи появі цього аромату ніякого значення, кинувся до кухні, де в блюдечку вже лежали риб'ячі тельбухи і охолоджена капуста з борщу. Заспокоївши голод, я зайшов до їдальні і одержав шматок м'яса.

Коли Кость з дружиною по обіді пішли на роботу, я поліз під ліжко і... закам'янів од неприємної несподіванки. Валянків на місці не було. Я кинувся під дитяче ліжко, під буфет, під шифоньєр, до кухні, до комірчини. Марно. Валянки зникли, і разом з ними зникла моя праця, на яку я витратив більше часу, енергії і терпіння, ніж на спіймання тисячі мишей!

Спустошений духовно, я розпростерся серед кімнати.

Де шукати валянки? Я намагався дихати спокійно, щоб повернути собі рівновагу.

Втягши носом повітря, я знову звернув увагу на запах нафталіну і раптом зрозумів усе.

Кінець квітня. Всі вовняні речі засипають нафталіном, зашивають у мішки і ховають до зими. Валянки — повстяні, повсть — з вовни.

Я звівся на ноги і простежив, звідки йде запах нафталіну.

Серце мені впало. Центром, звідки випромінювався цей огидний сморід, була дерев'яна скриня, замкнута на великий висячий замок. Поки я розмовляв з Сіреньким про психологію творчості, Кость з дружиною сховали валянки з моїм рукописом у скриню. План «Вибух» загинув. Завтра Пуголовиця домовиться з Ракшею, і, може, вже вночі вони пограбують кращих коропів.

Я сів і спокійно проаналізував становище. Шляхів, як дістати листа з скрині, я не бачив. Тільки випадок міг допомогти мені, але надіятись на випадок я не мав права.

Мене пойняв такий розпач, що я не спав цілу ніч, але нічого придумати не міг. Єдиний вихід — їхати на ставки, простежити за злодіями під час їхнього побачення.