Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

— Вай! — скрикнув я з несподіванки, побачивши якісь дивовижні істоти, схожі на чудернацьких жуків, — Як вони могли вміститися на такому маленькому скельці? О, як же я забув, що мікроскоп збільшує їх!

Уважніше придивившись, я догадався, що чудернацькі істоти — циклопи та різні інші рачки, а також дафнії, тільки зовсім молоденькі, а тому такі дрібні, що їх можна побачити лише під мікроскопом. Я навмисно кілька разів подивився просто на скельце, а потім через мікроскоп: тільки під мікроскопом можна було побачити цих тваринок, якими живляться молоденькі коропенята.

Тут же, на столі, стояли банки з червами, з мотилями, з різними іншими личинками різних комах, що живуть у мулі на дні ставків. Це корм для дорослих коропів. Особливо багато було червоних мотилів — личинок хіропомід, бо це основна їжа коропів. Я так захопився розгляданням водяного царства, що ненароком зачепив якусь банку, і вона з брязкотом упала на підлогу.

Не встиг я сховатися, як лаборантка вбігла до кімнати і побачила мій хвіст.

— Оці прокляті кішки зіпсують мені всю нервову систему! — пробубоніла вона.

— Пробачте,— сказав я.— По-перше, я не кішка, а кіт і, по-друге, зробив шкоду ненароком.

Але вона схопила віник і, поки я встиг вибігти з лабораторії, аж двічі вдарила мене по спині.

Всяка несправедливість мене глибоко обурює, а несправедливість, заподіяна мені особисто,— обурює ще більше. За віщо бити? Адже я звалив банку ненавмисно?! Скривджений, відчуваючи біль у спині і ще більший у душі, я прямував додому, і весь світ здавався мені таким жорстоким, недобрим, недастойним того, щоб його любити.

Раптом щось заворушилось у бур'яні, і я враз приготувався до боротьби. Та тривога була фальшивою — з лободи визирнуло, злякано поглядаючи на мене, кошеня-стиляга.

— А, романтик-паразит? — промовив я замість привітання.— Доки ви сидітимете у матері на шиї?

— А, котячий месія?! — в тон відповів стиляга.— Доки ви втручатиметеся в моє життя?

Ошелешений такою неповагою до своєї особи, я на якусь мить втратив дар мови, та, оговтавшись, вирішив не лаятись і показати цьому кислоокому грубіянові свою моральну зверхність.

— Я зичу вам добра, — сказав я.

— Справді? — зухвало зиркнуло на мене кошеня.

— Так, справді, мій юначе. Чому ви не працюєте?

— Чому? А тому, що немає достойної роботи.

— Яку ж роботу ви вважаєте достойною?

— Ну, яку? Якусь незвичайну, не таку, як у всіх.

Я стримав обурення і спокійно спитав:

— А чому саме вам повинні надати якусь незвичайну, особливу роботу?

— А чому саме ви працюєте у професора, а мені пропонуєте ловити мишей у якоїсь шкільної прибиральниці? — нахабно відповіло це жалюгідне створіння. — Призначте мене до професора, до міністра або директора продмагу, і я теж буду працювати.

— Ви ж знаете, що такої роботи тут немає зараз,— відповів я, втрачаючи рівновагу.

— Нема такої, як я хочу, тоді — ніякої не треба.

— А їсти?

— Ну, це — проза...

— А без цієї прози здохнеш,— не витримав я, щоб не сказати грубого слова.

— Не здохну, в мене є мама!

— Я на місці вашої матері не давав би вам їсти...

— А! — раптом аж підскочило кошеня. — Це ви підбиваєте мою маму, щоб вона перестала мене годувати! Ви?! Безсердечний сибарит! А ще гуманіста з себе корчить! Добре ж! Я нічого не їстиму і здохну з голоду! Нехай тоді мама поплаче! Навмисне здохну! Всім на зло!

— І правильно зробите, — сказав я цілком серйозно. — Головне, буде логічно до кінця: не хочеш працювати — не маєш права їсти!

Романтик скинув на мене закислим оком, помовчав і, відійшовши на кілька кроків, промовив:

— Еге ж! Здохну! Нема дурних! — і чкурнув у зарості лободи.

— Паразит!— вилаявся я і пішов додому.