Моє сторіччя

— Але Шаркі однозначно був кращим! — вигукнув хтось. — Та ні. Макс завжди довго розкачувався. Він аж після п’ятого раунду бував у найкращій формі…

— Це правда. Бо коли через два роки він після п’ятнадцяти повноцінних раундів таки програв Шаркі, протестували всі, навіть мер Нью-Йорка, бо Шмелінґ мав набагато більше очок і однозначно перемагав.

Потім були бої з «коричневим бомбардиром»: у першому Макс переміг після дванадцяти раундів, поклавши супротивника нокаутом, а в другому, також нокаутом, переміг Джо Луїса; ці два бої згадувалися лише між іншим (як і поліпшення якості наших радіотрансляцій). Говорили переважно про «легендарного Шмелінґа». Казали, що він був не таким уже й видатним боксером, але вмів завоювати симпатію публіки. Його вирізняли радше особисті якості, ніж сила кулаків. До того ж йому допомогла, хоча й мимоволі, політика тих років: він був зразковим німцем. Тож нічого дивного, що йому не вдалося повернутися на ринг після війни, коли він програв у Гамбурзі та Берліні Нойзелю і Фоґту.

І тут Франц Дінер, який коментував бокс лише зрідка, сказав із-за барної стійки:

— Я ще досі гордий, що програв свій титул чемпіона світу саме Максові, навіть якщо сьогодні він — лише власник курячої ферми.

Потім він продовжив цідити пиво, розкладати на тарілки з плямками гірчиці варені яйця та котлети, наливав пиво за пивом, горілку за горілкою, пильнуючи, щоб доливати «до повної». А за столиком постійних відвідувачів знову обговорювали театральні плітки, аж поки Фрідріх Дюрренматт, перекричавши гучним басом усіх, не став повільно й детально, з притаманним йому бернським акцентом, розповідати про Всесвіт — з усіма його галактиками, зоряним небом та світловими роками.

— Наша Земля — маю на увазі все, що по ній повзає і уявляє з себе бозна що, — це лише нікчемна пилинка для Всесвіту! — викрикував він і знову замовляв пиво для всіх.