Темні уми

— Мого тата вбили під час повстання.

Кейт обернулась на заднє сидіння так рвучко, що машина сіпнулася на зустрічну смугу. Я знала, що Мартін уже хвилин з десять як не спить: він став дихати неглибоко і більше не облизував так дивно губи й не посапував. Я просто не хотіла починати з ним розмову, щоби не переривати Кейт.

— Мешканці нашого кварталу обікрали його крамницю, бо були голодні, а він навіть не мав змоги захищатися.

— Як почуваєшся? — солодкаві слова Кейт були не менш нудотними, ніж ванільний освіжувач повітря, що гойдався перед нашими очима.

— Добре, мабуть.

Він всівся зручніше і намагався пригладити руками своє скуйовджене волосся. Попри запалі щоки, Мартін був повнявим, і він так остаточно і не виріс зі своєї на розмір меншої сорочки, як повиростали інші діти в боксі. Я сантиметрів на два чи п’ять вища за нього, низенька, середньої статури. Він молодший не більше як на рік.

— Добре, — мовила Кейт. — Там на задньому сидінні є вода, якщо тебе мучить спрага. Приблизно за годину ми знову зупинимось, щоб поміняти автівку.

— Куди ми прямуємо?

— У Мерлінґтон, у Західній Вірджинії, зустрінемось з другом. Він дасть для вас обох змінний одяг та ідентифікаційні документи. Ми майже на місці.

Я гадала, що Мартін знову задрімав, допоки він не спитав:

— А куди поїдемо потім?

Знову ожило радіо, вихоплюючи уривки пісні «Лед Зеппелін», перш ніж вони остаточно загубилися в статичних шумах і тиші. Я відчувала, як Мартін поглядом просвердлює дірки в моїй потилиці. Я намагалась не обертатись, тож дивилася тільки уперед, хоча сьогодні вперше від часу розподілу поряд зі мною сидів хлопчик, мій ровесник. Проживши багато років на протилежних сторонах головної дороги в Термонді, я до такого не звикла, і тому це мене трохи нервувало. На його обличчі я не помітила веснянок, хоча зауважила, наприклад, що брови в нього майже сходяться в одну лінію.

Та й що я мала йому сказати? Я так тішуся, що зустріла тебе? Ми останні з наших? Одне було правдою, а інше — крутилося десь поблизу неї.

— Ми долучимось до Ліги в їхній штаб-квартирі на Півдні. Коли доберемось, тобі вирішувати, чи залишатимешся, — мовила вона. — Я знаю, що ти пройшла через пекло, тому зараз тобі не треба робити вибір. Просто знай, що, залишившись зі мною, ти будеш у безпеці.

Відчуття свободи наростало в мені так стрімко, що я змушена була стримувати його, щоби воно не вихлюпнулося назовні разом із моїм розхвильованим серцем. Потрібно було ще остерігатися. Існувала небезпека, що ССПівці гнатимуться за нами. Що мене повернуть у табір чи вб’ють раніше, ніж ми доберемось до Вірджинії.