Темні уми

— Тобі так просто дозволили його вивезти? — здивувалася я. — Навіть не перевіривши?

Вона глянула на мене, і я побачила гордість в її очах.

— Лікарі в Термонді вивозять на таких вантажівках медичний непотріб. Коли скоротили бюджет, наглядачі в таборі змусили лікарів вивозити медичне сміття самотужки. Ми із Сарою цього тижня відповідали за це.

— Сара? — перебила я. — Лікарка Роджерс?

На якусь мить вона завагалася, потім кивнула.

— Чому ти її зв’язала… чому вона… чому ти нам допомагаєш?

— Чи ти колись чула про Дитячу Лігу? — відповіла вона питанням на питання.

— То те, то се, уривки фраз, — мовила я. — І тільки пошепки. Якщо вірити чуткам, то це антиурядове об’єднання. Вони — так нам розповідали молодші діти, котрі останніми прибули в табір, — намагались зруйнувати табірну систему. Кажуть, що члени Ліги переховували дітей, щоби тих не забирали. Я завжди вважала, що це казочка, вигадана нашим поколінням. У таке важко повірити.

— Ми… — сказала Кейт, зробивши після цього промовисту паузу, — ми є організацією, що присвятила себе допомозі дітям, котрі постраждали від нових урядових законів. Джон Елбен — чула про такого? Колись він був радником із розвідки в Ґрея.

— Він заснував Дитячу Лігу?

Вона кивнула.

— Коли померла його донька, він усвідомив, що трапиться з дітьми, котрі вижили, відтак покинув Вашинґтон і спробував дати розголос тим неподобствам, що витворяли з дітьми в таборах, прикриваючись словом «тестування». Але на той час усе вже зайшло настільки далеко, що ні «Нью-Йорк Таймс», ні «Пост», ні будь-яке інше видання не зважилося би розповісти правду, позаяк усіх їх Ґрей узяв в шори, мотивуючи це «питанням національної безпеки», а маленькі видання з фінансових причин взагалі змушені були закритися.

— Отже… — Я намагалася осмислити все сказане, дивуючись, чи це, бува, мені не почулося. — Він створив Дитячу Лігу… щоби нам допомагати?

Обличчя Кейт осяяла усмішка.

— Абсолютно правильно.

То чому ти тільки мені допомогла?

Питання вигулькнуло, як чортополох — колючий і коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в голові, але на це не було ради. А потім виникло дивне відчуття, ніби в грудях щось здіймається — так наче десь із мого єства рветься вгору щось важке. Можливо, мій крик.

— А що з рештою? — не впізнала я власного голосу. — Що з іншими? Тобто іншими дітьми?

Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.

— Вони можуть почекати. У них ситуація не настільки критична, як твоя. У слушний час, і я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразі я за них не хвилююся. Вони житимуть.

Раптом у її тоні вловила щось більше, ніж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподівалася побачити, як вона відмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрільбі їм у спини. Боже, мені блювати хотілось!