Темні уми

Я знала, що плету нісенітниці, але не могла узгодити думки з язиком. Те відчуття серцепоглинаючої провини, смутку, що охопив мене всю і від якого тепер ніколи не вибавитись, — як комусь про це розповісти? Як дібрати для цього потрібні слова?

Кейт розкрила було рот, але попервах так і не спромоглася сказати хоч слово. Міцно обхопивши кермо, вона з’їхала на узбіччя. Прибравши ногу з педалі газу, вона дозволила автівці ще трохи проїхати, аж поки та не зупинилася сама. Після цього я потягнулася рукою до дверної ручки, відчуваючи, як мене пронизує шпичаками безмежне горе.

— Що ти робиш? — запитала Кейт.

Вона ж зупинила автівку, бо хотіла, щоб я вийшла, хіба ні? Я б так само вчинила, якби ми помінялися з нею місцями. Чи я щось не так зрозуміла?

Я ухилилася від її руки, коли вона потяглася в мій бік, але замість відчинити двері, вона, хлипаючи, закрила їх, після чого повільно провела долонею мені по плечі. Я зігнулась, втискаючись у спинку крісла якомога дужче, силкуючись уникнути її дотику. Мені ще ніколи не було так зле: у голові гуділо, а це означало, що я зараз перебуваю на небезпечній межі втрати контролю. Якщо їй спаде на думку мене обійняти, чи погладити по руці, чи щось подібне, як ото вчинила б моя мама, то вже з моєї реакції вона зрозуміє, що цього в жодному разі не слід робити.

— Послухай мене дуже уважно, — сказала вона, при цьому жодним чином не хвилюючись, що будь-якої миті може нагодитися машина чи ССПівець з дорожного патруля. Вона дочекалась, поки я погляну їй просто у вічі. — Найголовніше — це те, що ти навчилась виживати. Не дозволяй нікому змушувати тебе почуватися в чомусь винною чи вважати, що ти заслуговуєш бути в тому таборі. Ти — важлива, і ти потрібна. Ти важлива для мене, для Ліги, для майбуття. — Вона затнулась. — Я ніколи не кричатиму на тебе, не скривджу, не дам тобі голодувати. Я захищатиму тебе решту свого життя. Я ніколи до кінця не збагну, через що ти пройшла, але я завжди вислухаю, якщо ти захочеш про щось розповісти. Зрозуміла?

Хоча до мого горла підступив клубок, зате десь у грудях зробилося невимовно тепло. Я хотіла щось відповісти, подякувати, попросити повторити знову, щоби переконатись, що мені не почулось, що я все збагнула правильно, але не зробила цього.

— Я не зможу удавати, наче цього ніколи не було, — сказала я їй, досі відчуваючи шкірою вібрування електричної загорожі.

— Ти і не повинна. Ніколи не повинна забувати. Але виживання до певної міри полягає у здатності рухатися далі. Є одне слово… — повернувшись і пильно вдивляючись на свої пальці на кермі, промовила вона. — У англійській мові нічого подібного не існує. Це португальське слово. Saudade. Знаєш таке?

Я похитала головою, бо навіть у рідній мові половини слів не знала.

— Це радше… чіткого визначення не існує. Це радше вираження почуттів — страшного суму. Це те відчуття, коли усвідомлюєш, що те, що ти втратила, втрачено навіки і ти вже ніколи його не повернеш. — Кейт глибоко вдихнула. — Мені це слово часто спадало на думку в Термонді. Бо життя, яке у тебе було раніше — яке у всіх нас було колись, — ніколи вже до нас не повернеться. Але знаєш, кожен кінець має свій початок. Дійсно, ти не можеш повернути втрачене, але ти можеш залишити його у своєму минулому. Почати із чистого аркуша.