Готель Велика Пруссія

У весняних номерах нічого незвичайного Вістович не помітив. У літніх говорилося про чимало пожеж, але всі вони були зумовлені надміру спекотною погодою. У вересні в астрономічну обсерваторію поруч із Шарлоттенбургом вдарила блискавка. Людей всередині не було, тож обійшлося без травм і смертей. Але все обладнання згоріло дощенту.

Далі знайшлися вже знайомі Вістовичу статті про вбивства Фелікса Ціммермана неподалік Позена і Штефана Дрезена в Берліні. Згодом повідомлялося, що двоє загиблих були добрими друзями. Поруч з їхніми фотографіями розмістили світлину, на якій комісар Лютке опитував можливих свідків. Під ними підпис: «Справу веде один із найкращих слідчих Кріпо».

Комісар задрімав лише під ранок, але прокинувся о восьмій і, привівши себе до ладу, одягнувся й вийшов з будинку. Швидким кроком він минув ще зачинену кнайпу Баума, потім парк і врешті зупинився перед будинком, в якому мешкала Анна. Вістович трохи затримався перед дверима, щоб перевести подих, а тоді постукав. Чекати довелося довго. Вістович вже вирішив, що Анна та її подруга не ночували вдома, коли ж за дверима почулися нерішучі кроки. Анна прочинила і якусь мить дивилася на гостя, мовби не впізнаючи.

— Можна зайти? — не вітаючись, запитав комісар.

— Адаме... Ти так рано. Ну звісно, заходь...

Жінка відійшла вбік, пропускаючи його до передпокою.

— Вчора я отримав твою записку, — заходячи, сказав Вістович, — вирішив не зволікати.

— Не зволікати з чим? — перепитала вона, проводячи гостя до вітальні.

— З відповіддю.

— Ти дізнався щось про... той випадок?

— Навіть більше, ніж сподівався.

Вістович роззирнувся, намагаючись вгадати, де зараз Хільда. Здогадавшись про його думки, Анна промовила:

— Моя подруга пішла сьогодні рано-вранці. Можеш говорити вільно, ми тут самі.

Комісар пильно подивився їй в очі.

— Анно, чому ти збрехала мені?

Запитання подіяло на неї, мов постріл. Вона сіпнулась і якусь мить не змогла знайти слів для відповіді.

— Про що ти? — прошепотіла нарешті актриса.

— Ти ж знала, про що хотів тебе попередити Лютке, чи не так? Принаймні підозрювала... Натомість мені не прохопилася про це ані словом.

Жінка відвела погляд і певний час спостерігала, як за вікном потроху розсіюється вранішній туман, а потім споглядала свої руки, мовби підходящі слова містилися десь на кінчиках її пальців.

— З чого мені почати? — питала радше сама себе, але Вістович відповів:

— Наприклад, з того, як ти втрапила в це дурнувате «Братство полум’я».

— Коли я опинилася у Берліні, то потребувала впливових друзів. Когось, хто допоміг би надійно тут влаштуватися й допомогти, якби... виникли проблеми. Я познайомилася з одним колекціонером... не можу згадати його імені.

— Лютцендорф, — підказав комісар.

— Саме так. Звідки ти знаєш?

— Він, здається, був першою жертвою у цьому «вогненному ланцюжку».

— Так, він загинув. Згорів живцем...

Анна потягнулася за склянкою з водою, що стояла на столі, й випила все одним ковтком.

— До цього братства належать доволі впливові люди. Мене мало обходили філософські промови, які виголошували на тих зібраннях, — продовжила жінка, — цікавили тільки можливі зв’язки.

— І все-таки — про що там ішла мова? — поцікавився комісар.

Анна важко зітхнула.

— Про те, що наближається кінець світу, що ми не гідні постати перед Творцем з усім нашим духовним брудом... Що очистити може лише...

— Вогонь?

— Так.

— Попервах я навіть дослухалася до слів цього росіянина, графа Дємідова. Він уміє красномовно говорити, а потім це збіговисько почало мене лякати. Особливо після смерті цієї милої фрау Заславської.

— Тієї, що наклала на себе руки? — комісар пригадав статтю про самоспалення в Ляйпцизі.

— Так... — Анна ледве стримала сльози.

Вістович дістав із кишені фотопортрети Штефана Дрезена та Фелікса Ціммермана і поклав їх на стіл перед Анною.