Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Готель Велика Пруссія
Готель Велика Пруссія - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Готель Велика Пруссія

Электронная книга - «Готель Велика Пруссія». Краткое содержание книги:

«Готель „Велика Пруссія“» — новий детективний роман Богдана Коломійчука, сповнений карколомних пригод та шпигунських таємниць.
1905 рік. Кар’єра одного з кращих слідчих Галичини, львівського комісара Адама Вістовича, йде вгору. Щоб допомогти молодшому колезі, ад’юнктові Самковському, комісар береться за нібито тривіальну справу. Однак з’ясовується, що нитки її тягнуться далеко за межі Львова і навіть за межі імперії.
Розслідування приводить Вістовича у Пруссію, де кілька впливових посадовців та підприємців об’єднуються з мафією, аби протистояти російським шпигунам. Раптом члени цього синдикату починають гинути за доволі жорстоких обставин. Вбивства стаються у Берліні, Позені та інших містах. У цій коловерті несподівано опиняється колишня дружина Вістовича, берлінська актриса Анна Каліш. Комісар береться за найнебезпечнішу справу в своєму житті.
1 ... 26 27 28 29 30 31 32 33 34 ... 45
Перейти на страницу:

— Чим саме?

— Не клейте дурня. Ви двічі натякнули, що я переміг нечесно!

— Та які в біса натяки, пане Щипаку? Я це прямо кажу.

Якусь мить вони мовчали. Могло здатися, що Маркус от-от кинеться на Вістовича, але боксер не зрушив з місця.

— Звідки рани на ваших руках? — запитав комісар. — На долонях...

Щипак знову не відповів.

— Бачте, колись я також брав участь у кулачних боях, — продовжив Вістович, — і добре знаю, що коли затиснути в руці який-небудь металевий предмет, то удар виходить сильнішим у кілька разів, а в суперника виникає відчуття, ніби його шибонули молотком. Втім, під бинтами у вас було щось кострубате, бо добряче поранило руки...

Маркус зітхнув і знову сів на стілець.

— Різьбові стержні, — промовив чоловік і потягнувся за новою цигаркою. — Ця срана різьба здерла мені шкіру... Але як ви дізналися?

— Бачив, як Ромко пропустив, — відповів комісар. — Удару ви завдали доброго, та все ж він здався мені заслабким, аби відправити в нокаут чемпіона Галичини... Що ж, думаю, пан Вінкель не буде проти, зважаючи на ці обставини, провести повторний бій.

Вістович вдав, що збирається йти.

— Чекайте, — зупинив його боксер. — Заради Бога, не кажіть нічого Вінкелю.

У його очах прочиталося таке благання, що комісар навіть здивувався.

— Чому ж? — перепитав він.

— Ніякого реваншу не буде. Його посіпаки просто пристрелять мене і викинуть у Варту. Цей чоловік ненавидить, коли його дурять.

— Але ж ви талановитий боксер. Нащо було вдаватися до такого дешевого штукарства? — сказав Вістович.

— Бо я мусив перемогти! — випалив Маркус. — Якби програв, то страшенно розчарував би його. Ви нічого не знаєте... Не знаєте, ким я був і чим завдячую Вінкелю.

— То розкажіть, — спокійно мовив комісар. — Часу в нас достатньо, і я охоче послухаю.

— Зачиніть двері, — попросив боксер.

Коли Вістович виконав його прохання, Маркус щільніше загорнувся в простирадло, мовби від спогадів його почало морозити.

— Колись я був звичайним містянином, — почав розповідь Щипак, — ми з дружиною й дітьми жили в ошатному будиночку на Єжицах[37]. Тримали крамничку і непогано зводили кінці з кінцями. Увесь тиждень я працював за прилавком, а по неділях боксував у робітничих кнайпах, де простому люду хотілося під кінець тижня випустити пару. За ці поєдинки я також мав сякий-такий заробіток, хоч гроші тут зовсім не важили. Найголовнішим був азарт... Після кожної перемоги я добряче хляв і пригощав випивкою всіх у кнайпі. Наступного дня, в понеділок, мені світ був немилим, і я знову заливав сливку. До роботи повертався у вівторок, а деколи й у середу. Та зрештою зовсім занедбав справу і, якби не моя дружина, то пустив би сім’ю з торбою. Хоч пізніше так воно й сталося, бо я жив од неділі до неділі, від бійки до бійки. А поміж тим тільки пиячив і в моменти протверезіння робив спортову руханку. Так не могло тривати вічно, тож я спершу почав програвати навіть не надто сильним суперникам, а тоді покинув боксувати й тільки хляв. Без алкоголю я більше не міг.

Мої гроші швидко скінчилися. Я почав витрачати заощадження, які тримав на чорний день. Потім — дріб’язок, який я виманчував у дружини. Далі я потай від жінки заставив у лихваря нашу крамницю, а коли вона дізналася про це, то терпець їй урвався. Забравши дітей, вона подалася до батьків у Любонь, а я, замість того, щоб кинутися за нею й благати прощення і допомоги, продовжив пропивати останні свої гроші. Одного дня до мене навідалися судові пристави і повідомили, що мій дім більше мені не належить. А потім викинули на вулицю, як пса. Так я опинився під мостом на Хвалішево, що став мені новою домівкою... Навряд чи вам буде цікаво слухати про мої поневіряння, шановний пане... До речі, як вас звати?

— Адам Вістович.

— ...пане Вістовичу. Тому я й не розповідатиму всього. Скажу лише, що одного вечора сталася подія, яка дала мені шанс повернутися до життя. Я давно вже не пив з простої причини — не міг купити випивки. Друзі також кудись зникли. Тож, як не дивно, життя просто неба позбавило мене цієї огидної залежності. Цілий час я був тверезий, до того ж насторожений, бо ворогів у волоцюги, знаєте, як в суки бліх, тому й одразу помітив, як до двох жінок на мості причепилися грабіжники. Тут я і згадав своє бійцівське ремесло. Збіг на гору й надавав тим пройдисвітам чортів...

Маркус замовк і задумливо роздушив у попільничці черговий недопалок.

— І що було далі? — запитав комісар.

— А далі... Старша жінка виявилася дружиною Удо Вінкеля. Молодша — його донькою.

— І вони прогулювалися в пізній час самі?

— Мене це також здивувало, але, самі розумієте, у моєму становищі не ставлять багато питань. Я лише попросив у них чогось поїсти. Тоді вони взяли фіакра і повезли мене до свого будинку біля костелу святого Мартина. Там спровадили на кухню... Потім приготували купіль і дали чистий одяг. Я понад усе боявся, що одразу по тому мене проженуть, але пані Вінкель провела мене до кімнати в пивниці й сказала, що я можу залишитися. На ранок зі мною забажав зустрітися її чоловік.

Вінкель довго розпитував про моє життя, ким я був до того, як опинився на вулиці. Запитав також, де я навчився бою навкулачки. Я відповів, що мої старші брати були добрими бійцями, тож дечого навчили мене, а потім вже сам відвідував різні спортові товариства. Тоді він сказав, що має для мене добру роботу...

— Боксувати тут?

— Тут і в інших місцях. Але кожного разу таємно, бо, як зрозуміло, це все незаконно.

— Тут маєте рацію.

— Ви з поліції? — від свого здогаду Маркус пополотнів.

— Так, але не з тутешньої. Заспокойтеся.

Боксер полегшено зітхнув.

— А скажіть, пане Щипаку, — раптом запитав комісар, — ці дві жінки на мості радше прогулювалися чи когось чекали? Яке у вас склалося враження?

Той стенув плечима.

— Добре не пригадую... Здається, зупинилися на якусь мить. Ніби говорили про щось між собою.

— І ще одне питання: скільки на вигляд було молодшій особі?

— Років двадцять. Хоч, може, й більше.

— Що ж, — кивнув Вістович, — щиро вдячний вам.

— То як? — обережно перепитав боксер. — Ви не розкажете нічого Вінкелю? Зрозумійте, я нарешті можу надсилати гроші своїй сім’ї. Може, з часом дружина й діти до мене повернуться... Це мій шанс.

— Не розкажу, — пообіцяв комісар, — але якщо раптом захочете ще щось розповісти, то ось моя адреса, — він простягнув Маркусові картку. — Я зупинився на Паулікірх-штрассе.

Вістович попрощався і вийшов за двері, де, опинившись знову в коридорі, почав шукати роздягалку Лисака. Вона виявилася порожньою, тоді комісар, минувши клуб, рушив до готельної рецепції.

— Чи у вас зупинився такий собі Ромко Лисак з Лемберга? — запитав він невисокого хлопця у службовому однострої.

Той кілька хвилин перевіряв щось у своєму зошиті.

— Так, — врешті підтвердив рецепціоніст, — триста п’ята кімната.

Комісар подякував і подався до сходів. Піднявшись на третій поверх, він знайшов двері з потрібним номером і обережно в них постукав. Боксер відчинив і здивовано подивився на гостя.

— Ви?

— Пригадуєте мене? — запитав Вістович.

— Так, ми разом їхали в поїзді, але...

— Дозвольте зайти.

Лисак неохоче пропустив його всередину.

— Як ви тут опинилися? — спитав він, зачиняючи двері.

Обличчя Ромка, як і обличчя Щипака, було добряче потовчене.

— Довга історія.

— Я думав, ви прямували в Берлін.

— Все правильно... Послухайте, я знаю, що програвати дошкульно, але поєдинок був достойний.

— То ви бачили?

— Бачив. Я був у залі. Але ще раніше я бачив ваші бої у Львові.

— Там я вдома, — з сумом сказав чоловік.

— То не зволікайте й повертайтеся.

— Завтра вранці якраз поїзд. Ви також їдете?

— Ні, — комісар зітхнув і підійшов до вікна, — на жаль, ні...

вернуться

37

Дільниця в Познані.

1 ... 26 27 28 29 30 31 32 33 34 ... 45
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)