Готель Велика Пруссія
- Автор: Коломійчук Богдан Вікторович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-679-675-6
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Готель Велика Пруссія». Краткое содержание книги:
1905 рік. Кар’єра одного з кращих слідчих Галичини, львівського комісара Адама Вістовича, йде вгору. Щоб допомогти молодшому колезі, ад’юнктові Самковському, комісар береться за нібито тривіальну справу. Однак з’ясовується, що нитки її тягнуться далеко за межі Львова і навіть за межі імперії.
Розслідування приводить Вістовича у Пруссію, де кілька впливових посадовців та підприємців об’єднуються з мафією, аби протистояти російським шпигунам. Раптом члени цього синдикату починають гинути за доволі жорстоких обставин. Вбивства стаються у Берліні, Позені та інших містах. У цій коловерті несподівано опиняється колишня дружина Вістовича, берлінська актриса Анна Каліш. Комісар береться за найнебезпечнішу справу в своєму житті.
— Що ж, дякую, — вперше усміхнувся журналіст, — несподіване визнання, скажу я вам.
Вістович нарешті роздивився його як слід. Обличчя бліде й витягнуте донизу, ніс гачкуватий, очі невиразні, запухлі й червоні від неспання. Хоча погляд проникливий, уважний, характерний для представників цієї професії.
— Отже, ви також зацікавились цим... випадком? — обережно запитав Франк.
— Так склалося, — відповів комісар, — але, наголошую, цілком приватно.
— А що шукаєте тут?
— А ви?
— На Бога, хіба тут можна щось знайти? — Франк розчаровано провів рукою, вказуючи на обшарпані стіни й зачовгану підлогу, — мародери не залишили жодних шансів для таких, як ми з вами.
— А чому поліція не охороняє це місце?
— Бо воно на окраїні, — пояснив журналіст, — постові чергували кілька днів, але не стирчати ж їм тут цілу вічність. Роботи в поліції вистачає. Хто-хто, а я добре це знаю.
— А що ж інші мешканці? Вони ніяк не втручаються?
— Хіба ви не помітили, що весь будинок порожній? Пожежа пошкодила комунікації, тому всіх відселили. Кажуть, тут неможливо жити...
Франк відвернувся і, уважно дивлячись собі під ноги, рушив у темний простір сусідньої кімнати. Здавалося, він зовсім утратив інтерес до Вістовича.
— А що коли я розповім вам деякі цікаві деталі, які стосуються вбивства? — обережно промовив комісар.
На журналіста це подіяло, як електричний розряд.
— Наприклад? — гарячково перепитав він, в одну мить знову опинившись навпроти комісара.
— Я не можу сказати це тут. Навіть обгорілі стіни мають вуха...
Франк, видно, щоб трохи заспокоїтись, закурив.
— А що хочете натомість?
— Також фактів... Яких не знаю я.
Журналіст зміряв його недовірливим поглядом, але в якусь мить, мабуть, згадавши про зброю в своїй кишені, кивнув.
— Гаразд. Тут неподалік є одне місце, де можемо спокійно поговорити. І навіть трохи випити, якщо не цураєтеся контрабандної горілки.
— Залюбки, — погодився комісар і першим вийшов з помешкання, аби показати журналісту, що цілком йому довіряє.
Унизу будинку, коротко порадившись, чоловіки вирішили пройтися пішки. І хоч іти довелося добрих двадцять хвилин, поліцейський і журналіст увесь час мовчали. Тільки біля підозрілої кнайпи під залізничним мостом, неподалік крихітної станції, Франк Більмер промовив:
— От ми й на місці.
Він прочинив двері, пропускаючи Вістовича вперед. Той, пригнувши голову, зайшов. Кнайпа мала назву «Arbeiter», що означало «Робітник», і цілковито відповідала основному контингенту, що збирався всередині. Були це переважно працівники колії, які сиділи тут, не змінюючи свого робочого засмальцьованого одягу і навіть не відкладаючи далеко від себе робочих інструментів: ключів, молотків та кувалд. Ці трудяги, вочевидь, приходили сюди на обід, а ввечері — перехилити чарчину після важкого дня. Повітря було важким і ядучим. Тхнуло потом, мастилом, дешевим тютюном і підгорілою їжею.
— Ось там непогане місце, — сказав журналіст, вказуючи пальцем на вільний столик під стіною.
— По-вашому, нас тут не підслухають? — криво посміхнувся Вістович, після того як вони сіли й замовили грінки і випивку. Він підозріло роззирнувся довкола себе.
— Облиште, — хмикнув Франк у відповідь, — цим людям до сраки наші з вами балачки. Це по-перше...
— А по-друге?
— А по-друге, я довіряю їм значно більше, ніж усім тим буржуям зі стерильних кав’ярень на Унтер-ден-Лінден[26]. Розумійте це, як хочете.
— Що ж тут розуміти, — стенув плечима комісар, — доволі однозначні слова.
— Мені за них не соромно! — випалив раптом журналіст. — Чули, що твориться в Росії? Звичайному народові там увірвався терпець. Людей, що повстали проти гніту буржуазії, не спинили навіть розстріли. Після Кривавої неділі[27] народний гнів тільки посилився! Я захоплююся росіянами! Вони показують нам приклад.
— Приклад чого? — не втримався Вістович.
— Як слід боротися з правлячим класом. Як із хворобою, проти якої існують лише одні ліки — Революція!
Франк раптом замовк, мовби злякався власного голосу. Помовчавши трохи, журналіст вирішив підвестися з-за столу.
— Я краще піду, пане Вістовичу. Чорт його знає, хто ви такий... Може, один із них.
— Стривайте, — зупинив його той і виклав на стіл свої поліційні документи. — Ось перевірте, я підданий Австро-Угорщини, і мені начхати, що тут у вас коїться. Єдине, що мене цікавить, — убивство Лютке.
Журналіста це, здається, заспокоїло.
— Ну, гаразд, — сказав він, — то що вам відомо? Що за нові деталі ви хотіли розповісти?
— Чи знали ви, що першою мертвого поліцейського знайшла жінка?
Очі Франка зблиснули.
— Ні, не знав. А хто вона? Його коханка?
Вістовича пересмикнуло.
— Не думаю.
— Тоді хто?
— Поки що не можу вам сказати. Назвімо її Фрау N.
— А ця Фрау N — ваша знайома?
— Так.
— Що ж, цікаво.
Зрозумівши, що цей журналіст у нього на гачку, Вістович нарешті зміг розслаблено спертися на спинку крісла і спокійно закурити.
— Тепер ваша черга, — сказав він.
Франк дочекався, коли огрядна кельнерка поставить перед ними грінки й горілку, а тоді промовив:
— Виходить нечесно, бо я можу розповісти вам більше, але нехай...
Піднісши до рота склянку з випивкою, журналіст зробив жадібний ковток, а тоді продовжив:
— Лютке вів справу вбивства дуже багатого банкіра на ім’я Штефан Дрезен. У жовтні його знайшли мертвим у парку Фрідріхсгайн.
— Так, ви писали це в своїй статті, — зауважив комісар.
— Але не писав, що перед цим йому доручили вести ще одне слідство: загибель такого собі Фелікса Ціммермана, якого знайшли мертвим в озері біля Курніка. Це курорт неподалік Позена... Схоже, в Кріпо вважають, що ці два вбивства між собою пов’язані. Інакше не доручили б їх одному слідчому.
— Гадаєте, Лютке натрапив на щось, що пов’язує ці злочини між собою?
— Або на когось...
Франк випив знову, після чого з апетитом захрумкотів грінкою. Дочекавшись, доки той прожує, Вістович запитав:
— А чим зазвичай займався цей Лютке? Йому часто доручали розслідувати злочини такого штибу?
— Не знаю, — розвів руками журналіст, — всі вони в Кріпо займаються доволі різними справами. Хоча, ваша правда... Цей слідчий не належав до відділу вбивств. Просто смертельних злочинів зараз у Берліні стільки, що поліційному керівництву доводиться залучати детективів з різних підрозділів. Мені здається, що спеціалізацією Лютке були різноманітні таємні товариства... Ну, там сектанти, масони... Ви розумієте.
— А вбивство самого Лютке не здалося вам схожим на який-небудь обряд? — раптом запитав комісар.
Журналіст завмер просто з надгризеною грінкою біля рота.
— Про це я не подумав, — сказав він, — отже, ви вважаєте, що...
— Я тільки припустив.
— Так, але припущення доволі слушне. Треба перевірити цю версію.
— Тоді зустріньмося, скажімо, післязавтра в цій самій кнайпі. Гадаю, в кожного з нас будуть якісь нові здогадки або знахідки.
Франк важко зітхнув.
— Чесно кажучи, пане Вістовичу, я більше не уявляю де і що шукати. В помешкання Лютке я прийшов з відчаю. Сподіваючись, що натраплю на яку-небудь цікавинку випадково. Найпевніше, мені доведеться покинути цю тему й писати про щось інше.
Комісар хвилину помовчав.
— А чи знаєте ви ім’я слідчого, який перейняв на себе справи Лютке?
— Ні.
— А того, хто розслідує його смерть?
— Також не знаю. Цього разу в Кріпо все приховують.
— І правильно роблять, — зауважив Вістович. — Тоді ось що: спробуйте дізнатися, що сталося з тілами вбитих.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів журналіст. — Банкіра, наприклад, поховали в його рідному місті.
26
Бульвар у центрі Берліна.
27
Масовий розстріл мітингарів, що стався 22 січня 1905 року в Петербурзі. Ця подія стала початком революції в Російській імперії 1905-1907 років.