Готель Велика Пруссія

Франка випустили вже під вечір. Подзвонивши в редакцію «Die Post», комісар дізнався, що журналіст пішов до своєї улюбленої кнайпи. Так він просив переказувати всім, хто матиме охоту з ним зустрітися. Назву кнайпи в редакції не сказали, проте комісар знав, що йдеться про «Arbeiter». Сердито вилаявшись через те, що доведеться знову пхатися у це Богом забуте місце, Вістович вирушив на двірець. Діставався довго, від чого втратив і без того малі крихти доброго гумору.

Франк з перев’язаною головою сидів на тому ж місці, де й минулого разу.

— А, пане Вістовичу, — безрадісно промовив журналіст, — даруйте, що не прийшов на зустріч. Виникли деякі непередбачувані обставини.

— Мені все відомо, — сказав комісар, підсідаючи до нього.

— Навіть не знаю, як мені пощастило так швидко вийти з в’язниці. Слід, мабуть, дякувати долі.

— Краще подякуйте мені.

— Що?

— Що чули. Ви на волі завдяки моїм клопотанням.

— Але як... Яким чином...

— Неважливо. Просто скажіть, що вам вдалося дізнатися. Адже минулого разу я дещо просив.

— А, так...

Франк розгорнув на столі свого подертого нотатника.

— Відверто кажучи, небагато, — продовжив він, — але, може, вам знадобиться...

— Arschloch, ти винен мені десять марок! — раптом почувся голос господаря.

— Стули пельку, Гансе. Віддам із зарплатні, — не зводячи очей, відгаркнувся журналіст.

— Це якщо тебе не замкнуть!

— Йди в сраку!.. Так-от, пане Вістовичу, — продовжив він стишеним голосом, — ви просили дізнатися, що потім сталося з тілами вбитих. Штефана Дрезена, як ви знаєте, поховали в його рідному місті.

— А Ціммермана?

— Цього добродія, точніше його труп, згідно із заповітом, було спалено. Прах родичі розвіяли... Щиро кажучи, жодного зв’язку я тут не бачу. Бракує деталей.

— Декого намагалися спалити живцем.

— Ви про Лютке?

— Про кого ж іще? Кріпо приховує висновки експертів, але ми добре знаємо, що в його домі розгорілася пожежа.

— Та-а-ак... На певні роздуми це наштовхує, — погодився журналіст, — але ж банкір... Він загинув від колотих ран.

— Ви були в його домі?

— Ні.

— І вже там не побуваєте. Бо його берлінське помешкання згоріло.

— Чорт забирай, — протягнув Франк, — це ж яка новина! Сенсація!

— Не поспішайте це публікувати.

— Чому?

— Бо я не хочу сполохати вбивць. Зрештою, ми наразі тільки підозрюємо, що усі злочини об’єднує спільна ідея. Не більше. До того ж це може бути просто збігом обставин...

— Хай йому чорт! — раптом промовив Франк і заходився листати свій нещасний записник.

— Що таке? — не зрозумів комісар.

— Замовте випити... — попросив журналіст, — мені треба заспокоїтись. Візьміть шнапсу.

Вістович подав знак офіціантці.

— Scheiße[35], де ж воно? — Франк продовжував терзати свій записник, намагаючись знайти в ньому потрібний запис. — Я точно пам’ятаю, що робив нотатки.

— Які нотатки? — не витримав комісар.

Журналіст нарешті здався і сердито закрив записник.

— Приблизно рік тому я писав про доволі дивакувате «Братство полум’я», — сказав він. — Там гуртувалися люди, переконані, що от-от настане кінець світу... Власне, нічого незвичайного в цьому не було. Таких братств у Берліні хоч греблю гати. Одні чекали кінця світу 1900 року, інші — 1901-го. Але, як бачите, не дочекалися.

— Ці також мають свою дату? — хмикнув Вістович.

— Невідомо. Але вони мають ідею: мовляв, кожна людина грішна й мусить очиститися.

— Як саме?

— Вогнем.

— З власної волі?

Франк розвів руками.

— Не пам’ятаю.

— Гаразд, і на тім дякую, — Вістович підвівся й поклав на стіл гроші за випивку. — Мені пора.

— Чекайте, — до журналіста повернулася звична нервовість, — ви також обіцяли мені інформацію!

— Он як? Не пригадую.

— Як же не пригадуєте?! Минулого разу ви обіцяли розповісти більше про жінку, з якою перед смертю бачився Лютке. Фрау N! Ви мені винні, Вістовичу!

Комісар ледве стримався, щоб не скипіти. «Сраний ти комуняко», — подумав він, але промовив інше:

— Якби не я, зараз би вас жерли тюремні воші, пане Більмере. А оскільки ви тут і п’єте за мій рахунок, то, гадаю, ми квити. Всього найкращого.

На цих словах вийшов рвучким сердитим кроком.

— Бісів лівак, — промимрив уголос. На вулиці, як і минулого разу, чоловік з насолодою вдихнув свіже повітря.

Дивом упіймавши останній фіакр, комісар дістався до двірця, де за чверть години сів у поїзд в напрямку Шпандау. Тут, втомлений як пес, Вістович подався до кнайпи Макса Баума, де сподівався на ситну вечерю й кухоль доброго пива. Отримавши і перше, і друге, комісар нарешті зітхнув із полегшенням.

— Важкий день, пане Вістовичу? — запитав співчутливо Баум.

— Препаскудний, — відповів той.

— Не знаю, чи втішу, але маю для вас записку, — він простягнув йому запечатаний конвертик, — це від вашої дружини.

Вістовичу відняло мову.