Чвара королів

— Не рахуючи, певна річ, пана Корнія Пенроза, — пробурмотіла Кетлін. Вона сама не знала старого лицаря, та зі смерті його засмутилася. — Робб мусить дізнатися негайно, — рішуче мовила вона. — Чи знаємо ми, де він є?

— Остання звістка була про те, що він ішов на Прискалок, столець дому Вестерлінів, — відповів маестер Виман. — Якщо надіслати крука до Попельні, то звідти, напевне, зможуть вислати кінного гінця.

— Так і зробіть.

Коли маестер пішов, Кетлін перечитала листа ще раз.

— Князь Лукач нічого не пише про Робертового байстрюка, — поділилася вона з Брієнною. — Напевне, він віддав хлопчика. Я, правду кажучи, й не знаю, навіщо він так конче потрібен Станісові.

— Може, той боїться спадкових прав малого.

— Які права може мати байстрюк? Ні, тут щось інше… чи не знаєш ти, який той хлопчик на вигляд?

— Йому сім чи вісім років, собою показний, чорнявий, з блакитними очима. Гості часто думали, що то рідний син Ренлі.

— А Ренлі дарував Роберта своєю дружбою. — Кетлін відчула спалах розуміння. — Станіс хоче показати байстрюка свого брата усій державі, щоб люди побачили у його обличчі подібність до Роберта і спитали себе, де ж вона у обличчі Джофрі.

— Невже з цього вийде щось путяще?

— Ті, хто стоїть за Станіса, скажуть, що це доказ кровозмісу. Ті, хто підтримує Джофрі, скажуть, що це геть нічого не означає.

Її власні діти більше взяли від Таллі, аніж від Старків. Єдина Ар’я мала в обличчі достатньо Недових рис. «І ще Джон Сніговій, та він не мій і ніколи не був моїм.» Вона раптом подумала про матір Джона — таємниче кохання її чоловіка. Він не бажав про неї говорити, але та невідома їй жінка кидала на її життя похмуру тінь. «Чи сумує вона за Недом так, як я? Чи може, ненавидить його за те, що він втік з її ліжка до мого? Чи молиться вона за свого сина так, як я молюся за своїх?»

То були невтішні, а до того ж безплідні думки. Якщо Джон вродився від Ашари Дейн з Зорепаду, як подейкували люди, то вона давно померла. Якщо ж від іншої жінки, то Кетлін навіть гадки не мала, хто вона і де може бути. Утім, тепер байдуже. Неда більше нема. Його кохання і його таємниці померли разом з ним.

Втім, її знову вразила думка, як дивно й різно чоловіки поводяться зі своїми байстрюками. Нед завжди палко оберігав Джона від усякого лиха, пан Корній Пенроз віддав своє життя за того Едріка Шторма, але байстрюк Руза Болтона, схоже, важив для нього менше за одного з хортів, якщо судити з моторошно холодного листа, що його отримав Едмур якихось три дні тому. Болтон писав, що перетнув Тризуб і саме йде на Гаренгол згідно відданого йому наказу.

«Замок міцний, і залога добра, та король отримає його, навіть якщо я муситиму вбити кожну живу душу всередині.» Князь сподівався, що його милість зважить таку заслугу проти злочинів його байстрюка, якому пан Родрік Касель вкоротив віку. «Він своєї долі цілком вартий», писав Болтон. «Брудна кров завжди схильна до зради, а Рамзай був від народження лукавий, жадібний та жорстокий. Я вважаю за щастя позбутися його. Поки він жив на світі, мої законні сини, обіцяні мені молодою дружиною, ніколи б не почувалися безпечно.»