Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Поки він зі мною вовтузився, мартопляси поїхали собі далі. Один раз мене використавши, чоловік більше не мав у мені потреби і відпустив. Коли я спитав, що мені тепер робити, він відповів: мабуть, здохнути. А я на злість йому вирішив жити. Я жебрав, злодіював, продавав ті частини тіла, які в мене ще лишилися. Скоро я рахувався серед кращих злодіїв у Мирі, а коли трохи подорослішав, то дізнався, що зміст чужих паперів може бути ціннішим за вміст чужих гаманців.
— І все ж мені досі сниться та ніч, ласкавий пане. Я бачу вві сні не чаклуна, не його ніж і навіть не свою мужність, що скручується і тремтить від жару. Уві сні я чую голос із полум’я. Чи був то бог, гемон або якась штукарська витівка? Цього я не скажу, хоча на витівках знаюся. Напевне я відаю тільки, що чаклун покликав те створіння, і воно відповіло. З того дня я ненавиджу ворожбитство і усіх, хто в ньому кохається. Якщо князь Станіс саме з таких, то я бажаю йому смерті.
Коли Варис скінчив, вони обидва трохи часу їхали мовчки. Нарешті Тиріон мовив:
— Прикра й жорстока оповідь. Співчуваю.
Євнух зітхнув.
— Співчуваєте, але ж не вірите. Ні-ні, паночку ласкавий, не заперечуйте. Мені було боляче, розум затьмарював трунок, усе те було давно і далеко за морем. Напевне ж, той голос мені наснився. Я собі так казав уже разів з тисячу.
— Я вірю в сталеві мечі, золоті монети і людську кмітливість, — відповів Тиріон. — А ще вірю, що колись на світі були дракони. Зрештою, я бачив їхні черепи.
— Сподіваймося, щоб ви ніколи не побачили нічого гіршого, ласкавий пане.
— Дозвольте з вами погодитися, — усміхнувся Тиріон. — Що ж до смерті пана Корнія, то ми знаємо, що князь Станіс винайняв охочих жеглярів з Вільних Міст. А на доданок міг найняти і вмілого вбивцю.
— Надзвичайно вмілого убивцю.
— Такі є на світі. Колись я мріяв собі: одного дня так забагатію, що зможу надіслати Безликого по свою милу сестру.
— Хай там як помер пан Корній, — відповів Варис, — але він мертвий, замок здався, і Станіс тепер вільний рушати на нас.
— Чи є бодай якась надія переконати дорнійців напасти на Порубіж’я? — спитав Тиріон.
— Жодної.
— Шкода. Гаразд, хай дорнійська загроза хоча б тримає порубіжних панів коло їхніх замків. Дякуймо і за це. Які новини від батька?
— Якщо князь Тайвин і пробився на той берег Червонозубу, я ще не мав про те звістки. Йому б слід поспішити, щоб не втрапити між ворогів. Листки Дубосердів та дерево Рябинів бачили на північ від Мандеру.
— Від Мізинця є новини?
— Можливо, він не дістався Лихомостя. Або загинув там. Князь Тарлі захопив обоз Ренлі з усіма запасами і вирізав немало людей, головне Флорентів. Князь Крестав зачинився у замку.
Тиріон відкинув назад голову і зареготав.
Варис натяг повід у збентеженні.
— Прошу пана?
— Хіба ви не бачите, пане Варисе, як кумедно виходить?
Тиріон махнув рукою на зачинені вікна міста, що спочивало нічним сном.
— Штормолам здався. Станіс іде сюди з вогнем та мечем і бозна-якими ще темними силами. А посполитий люд не має коло себе для захисту ані Хайме, ані Роберта, ані Ренлі, ані Раегара, ані їхнього любчика Лицаря Квітів. На захист столиці став один тільки я — той самий, якого вони так ненавидять.
Тиріон знову зареготав.
— Бридкий карлик, злий і негідний радник короля, дрібний покруч у мавп’ячій подобі. Ось хто єдиний стоїть між ними та чорною безоднею.
Кетлін VI
— Перекажи панові батьку: я їду, щоб він мною пишався.
Її брат скочив у сідло. Яскрава кольчуга, хвилясте корзно річкових кольорів намулу та води… Едмур виглядав справжнім князем до останнього вершка. Гребінь шолома прикрашав срібний пструг — такий самий, як на щиті.
— Пан батько пишався тобою завжди, Едмуре. І любив відчайдушно. Вір мені.
— Він пишався тим, що я є на світі. А цього разу я дам йому вагомішу причину.
Він розвернув бойового огиря і здійняв руку. Засурмили сурми, загримів тулумбас, засмикався донизу на ланцюгах підйомний міст, і пан Едмур Таллі вивів своє військо з Водоплину під майоріння прапорів та колихання списів у повітрі.
«Моє військо більше за твоє, брате», подумала Кетлін, дивлячись їм услід. «Військо сумнівів та страхів.»