Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Цього не врахував отаман Заруцький, коли набрав до свого загону гулящих та воровських козаків. Як свого часу Болотникова, а пізніше Разіна та Пугачова, ці гулящі воровські козаки зрадять і його, і він поплатиться не лише волею, а й самим життям.
Але тоді він ще вірив козакам, які хоч і звалися воровськими та гулящими, але ж носили горде ймення — донські!
Іван Заруцький, гублячи своє життя (але сам того ще не усвідомлюючи), рятуючи Марину Мнішек із маленьким сином від царських воєвод, надто квапився до Астрахані, останнього свого прихистку в Московському царстві-государстві. Квапився, намагаючись хоч на день відірватися від переслідувачів, тому не мав часу навіть для того, аби по-християнському поховати померлих в дорозі од ран козаків. Квапився, сподіваючись (і не без підстав), що вісті про тодішню веремію — політичні переміни в Московії, як і слід чекати, до Астрахані ще не дійшли — на таку далеку околицю Московського царства вони доходять із значним запізненням. Що і як змінилося на той час у Москві, астраханці ще напевне ж не відають. Навіть і того не знають, що Москва вже має нового царя. А воєводою в Астрахані сидів окольничий князь Іван Хворостинін, посаджений туди ще першим царем Дмитрієм, — на нього й покладав свої сподіванки Заруцький. Щоправда, це ще не означало, що астраханці все ще живуть під присягаю «царю Дмитрію». А з ними і ногаї, які теж не так давно давали «шертву», присягу, саме царю Дмитрію. І все ж на них і покладав свої останні надії отаман Заруцький: присягали Дмитрію Івановичу, присягнуть і царевичу Івану Дмитровичу та його матері — російській цариці Марині. До всього ж Заруцький вперто переконував чи не кожного встрічного, що цар Дмитрій, проти якого в Москві зрадники бояри на чолі з Шуйським підняли бунт, насправді живий (і, здається, багатьох таки в цьому переконав). Він, мовляв, перебуває зараз у Персії, де збирає вірних людей та всіх охочих погулять — для походу на Москву...
Правда, глава Великих ногаїв бей Іштерек був певний, що сам Заруцький і є «цар Дмитрій» — так його переконали, і наївний татарин ту ясу сприйняв на віру, що теж було Заруцькому на руку. Це пришвидшить збирання військової сили в Астрахані та в заволзьких степах для походу на Москву. Чим і буде Заруцький зайнятий у зиму 1613—1614 pp. І в тім збиранні, казали, козацький отаман «не зупинявся ні перед якими способами», аби лишень зібрати побільше різноплемінного люду, слов’янського й тюркського, для задуманого походу, аби нарешті посадити Марину Юріївну з сином на царський престол. А самому стати біля них одесную. Отаман усе ще вірив, а тверезий же був і розсудливий, якого неможливо було провести на полові, що такий похід можливий і Марина посяде трон, а він біля неї стане головним воєводою царства.
Потрібна була спілка з ногаями. (Тоді навіть існувала божевільна пропозиція, невідомо ким висунута: для зміцнення спілки з войовничими ногаями влаштувати шлюб цариці Марини Мнішек з одним кековатом, главою кочових ногайських улусів, — дурниця, звісно! Ні на який копил не лізе, але хай потеревенять, язики почешуть!..)
Збираючи сили і в першу чергу покладаючись на ногаїв, Заруцький та Марина Мнішек водночас відправили з посланником Іваном Хохловим грамоти до перського шаха Аббаса: про створення союзу для боротьби з Московією.
Але найбільші надії Заруцький тоді покладав (крім донських та волзьких козаків) на все тих же ногаїв, які ще не дуже довго перебували під важкою рукою московських государів і войовничості не розгубили. І тих, і тих, і тих він поки що успішно переманював на свій бік, розсилаючи у заволзькі степи «прелестные письма», в яких обіцяв кочівникам (якщо вони пристануть до нього оружною силою) великі вольності — аж до створення свого царства. На кшталт колишнього Астраханського.
Складніше було з мешканцями Астрахані (не такими наївними, як ногаї, дикі діти пустельних степів). Тут отаман, завше обережний, і припустився похибки, вдавшись, аби пошвидше залучити астраханців до майбутнього походу на Москву, до всіляких утисків, що їх згодом буде названо терором. Його першими жертвами стали кількасот астраханців — в їх числі й сам воєвода Хворостинін, який чомусь раптом засумнівався в правдивості слів отамана і головного воєводи — чи ж бува не воровського? — цариці Марини.