Темна вежа. Темна вежа VII

«А з іншого боку…» — подумала вона… та тільки іншого боку не було. І розмірковувати над цим усе одно було пізно. Двері котеджу відчинилися, і на ганок вийшов старий чоловік. Убраний він був у чоботи, джинси і важку куртку-«аляску» з каптуром, облямованим хутром. Таку куртку, як здалося Сюзанні, могли купити в магазині військового одягу в Грінвіч-Вілідж.

Старий був рожевощокий — втілення сільського здоров’я, набутого на свіжому повітрі, — але важко накульгував і спирався лівою рукою на товстий ціпок. З заднього подвір’я його химерного котеджика, над дахом якого звивався казковий димок, долинуло пронизливе кінське іржання.

— Так, Ліппі, звісно, я їх бачу! — вигукнув старий, повертаючись у той бік, де іржав кінь. — Одне око в мене ще, слава Богу, зряче! — Він повернувся обличчям до того місця, де стояв на кучугурі снігу Роланд з Сюзанною та Юком обабіч. Чоловік здійняв на знак вітання ціпка, радісно і без тіні страху. Роланд у відповідь підняв руку.

— Схоже, доведеться побесідувати, хочеться нам цього чи ні, — сказав стрілець.

— Та ясно, — сказала вона і поглянула на пухнастика: — Юк, поводься чемно, зрозумів?

Юк подивився спершу на неї, потім на старого і промовчав. Скидалося на те, що у справі чемності він збирався радити собі сам.

Хвора нога старого була, очевидно, дуже хвора («Геть ніяка», сказав би Тато Моз Карвер), але з ціпком він рухався досить бадьоро, кульгавим підстрибом, що здалося Сюзанні кумедним і вартим захоплення. «Жвавий, як цвіркун», також любив колись казати Тато Моз, і цей вислів краще підходив тамтому чоловікові. У сивому старому (волосся в нього було довге, тонке, мов у дитини, і звисало до плечей його анорака), що мусив спиратися на палицю, Сюзанна не відчувала загрози чи небезпеки. А коли він підійшов ближче, побачила, що одне око в нього затягло білою плівкою катаракти. Ледь помітна зіниця незрячо дивилася кудись ліворуч від них. Проте інше око зацікавлено розглядало новоприбулих, поки мешканець котеджу шкутильгав по Одд’з-лейн у їхній бік.

Кінь знову заіржав, і старий здійняв ціпка до білого неба та енергійно ним потрусив.

— Заткнися, ти, сіножерко, ти, гівнозаводчице, стара паскудна матусина доця, ти що, ніколи людей не бачила? На стайні, либонь, родилася, хе-хе? Хоча де ж іще, звісно, що на стайні, якщо ні, тоді я голубоокий бабуїн, а таких не буває!

Роланд пирхнув від непідробного сміху, і рештки Сюзанниних побоювань розтанули. Кінь у сараї за котеджем знову заіржав (назвати ту скромну споруду стайнею язик би не повернувся), і старий ще раз замахав на нього ціпком, та так завзято, що мало не гепнувсь на сніг. Незграбною, проте швидкою ходою він уже подолав майже половину відстані, що відділяла від гостей. Від падіння він зумів себе врятувати, встромивши з розмаху ціпка в сніг, потім витяг його й радісно помахав ним Роланду та Сюзанні.