Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Люди збиті в безладну купу самим розлунюванням суворого імені, як полохливі галки шулікою. Коли підписуються мільйони, то це однаково, що не підписується ніхто. Невже ми підійшли до тої межі, де тисячолітній пил історії і смуток часів утворили таке безжальне поєднання, що людині не зосталося ніякого вибору між нікчемністю і величчю, вона втрачає свій божий дар, стає жалюгідним підлабузником, чинопоклонником, начальствотерпцем.
Я теж був би таким, та мене врятувала Оксана. Своєю любов’ю, долею своєю і своїми втечами. Вийшло, як у «Енеїді»: «За милу все терять готові, клейноти, животи, обнови, одна дорожче милой — честь».
Честь мою зберегла Оксана.
Листа від Марка привіз із Станції рудий Терешко. За звичкою спитав закурити, скреготнув жовтими зубами: «Жиз-знь!» і звіявся, бо й що йому до цього конверта, що прийшов з далеких селянських країв, може, ще глухіших, ніж оці довкола агростанції, яку за звичкою всі звали «Половецький степ», бо іменем Сталіна тут звався мало не кожний скіпець при дорозі, а половецькою давниною віяло тільки від станції.
Марко писав, як завжди, невиразним почерком про невиразні події, які благополучно обминали традиційну формулу «ми живі й здорові, чого й тобі бажаєм» і крутилися здебільшого довкола шкільного драмгуртка і Маркової участі у виставах і його вміння гарькати в ролі Володимира Ілліча Леніна в п’єсі Олександра Корнійчука «Правда», завдяки чому вони перемогли на районній самодіяльності, а тоді зайняли перше місце в області, за що їх послали до самого Києва і на їхню виставу до театру імені Івана Франка прийшов сам Олександр Корнійчук і дуже хвалив їх усіх, а надто його, Марка, що він грає, як Щукін, а з Корнійчуком була Ванда Василевська, висока і струнка, то вона спитала, з якої вони області, а як почула, з якої, то сказала, що недавно вони з Олександром Євдокимовичем були в нашій області і бачили там цілі шматки комунізму…
З добрим усміхом читав я цей дитячий белькіт і зненацька серед того «гарькання» і фантастичних «шматків комунізму» вдарила мене в саме серце проста фраза, недбало кинута братом, щоб одразу й забути про неї і знов писати про драмгурток, про вчителя Дмитра Карповича і ще раз про високу й струнку Ванду Василевську.
А я тепер бачив тільки цю фразу, ці слова, кожну літеру в них: «Була в нас тітка Григоровичка і казала, що об’явилася Оксана з Каховки, вона там устроїлася в ресторані».
І більше ні звуку, та мені й не треба було нічого більше.
Я кинувся до Паталашки: негайна відпустка на три дні! Паталашка замахав на мене коротенькими своїми ручками: а зяблева оранка? Рік тому він добув для агростанції новенького «натіка» на гусеничнім ходу, і я за сумісництвом став ще й трактористом, щоб приробляти до мізерної лаборантської зарплатні. Я сказав Паталчшці: «А чим тут орали до сімнадцятого року? Приїду через три дні!»
За один тільки погляд Оксаниних довгих очей я готов був проміняти всіх паталашок на світі!
Мені треба було запам’ятати цей день назавжди, але «Наддніпрянська правда», яку я перечитав од заголовка до підпису редактора «П. Рєзніков», не помогла мені, бо, чесно виконуючи заповідану й декретовану їй роль колективного організатора й агітатора, не могла дбати ще й про чиїсь там почуття. Та все ж цей номер для мене був історичний, я згорнув газету і сховав її в кишені свого чесучового піджака, інтелігенція і радянська преса… зберігаючи віддруковані новини великої країни, ми входимо в історію. Бурхливі оплески, що переходять в овації…
А тепер на порядку денному — легендарна Каховка. Пісня на слова Светлова, що заміняла нам колискову: «Каховка, Каховка — родная винтовка… Горячая пуля, лети!..» Може, це й помогло здолати залізні дивізії Гітлера? Харч для військових істориків, надто ж усіх тих, хто не був на війні і вивчатиме її, як метелика на шпильці, сам не знаючи, що таке — літати, пурхати, возноситися.
Співати про горячую пулю після атомних вибухів над Хіросімою і Нагасакі і в наших казахстанських степах якось не випадало, та все ж у душі моїй не вмовкали хоральні співи романтичного минулого, бо, крім бронепоїзда, тачанок і шабель Будьонного, була там і «девушка наша проходит в шинели», і рідна Каховка обіцяла мені радісну зустріч ще й сьогодні.
Хоч і не знаючи нічого про мій приїзд, Каховка зустрічала мене урочисто. Біля дерев’яної пристані, що притулилася під високим крутим берегом, ледь погойдувалося на синій дніпровській воді щось зовсім несподіване й не бачене ніколи на нашій ріці, біле трипалубне диво, все в сліпучому блиску начищеної міді, ілюмінаторів і вікон капітанської рубки, в тріпотінні різнобарвних трикутних прапорців, розвішаних між носовою і кормовою щоглами мовби для того, щоб поєднати гордий державний прапор на кормі з так само гордим написом на носовій частині судна: «Козьма Мінін».