Тисячолітній Миколай

— А яка є?

— Є Оксана з Волго-Дону.

— З Волго-Дону? — я весь похолов. До чого тут Волго-Дон? Може, Марко щось наплутав? Може, це зовсім не Оксана? Але відступати вже не було куди. Намагаючись бути якомога ласкавішим, я спитав дівчину:

— Вона тут, на роботі?

— А я знаю?

— Слухай мене уважно, — сказав я їй спокійно, — ти бачиш мене тут уперше? Уперше. Бо я щойно приїхав сюди і приїхав здалеку. І не піду звідси, поки не побачу Оксану. Ти мене розумієш?

— Та її нема, вона вихідна! — вигукнула дівчина.

— Виходить, я не помилився: ти все знаєш. Чому ж не сказала одразу? Де живе Оксана — знаєш?

— Вона мені не казала. Може, в баби Кулішки, а може, й не в неї…

— Веди мене до твоєї Кулішки.

— Та вона ж не моя баба!

— Однаково. Веди!

Я не відпускав її руки, бо як чкурне, то вже ні доженеш, ні докличешся. Так ми й ішли поряд і центром містечка і спадистим схилом до Дніпра, до тих хаток під високими тополями, які я помітив ще від пристані. Біля одної з таких хаток Тамара зупинилася, чомусь пошепки промовила:

— Оце тут.

— Піди поклич, — звелів я.

— А ви?

— Я підожду тут.

— А що казати?

— Нічого не кажи. Або ні. Скажи так: Микола.

Недовірливо озираючись на цього химерного чоловіка, що при всьому своєму огромі не мав, крім простого імені, більше нічого: ні прізвища, ні по-батькові, ніякого іншого солідного додатку, — Тамара тихенько відчинила двері маленької хатки (теж з бляшаним козирочком над ними) і пропала так надовго, що я вже затривожився: чи не обдурила? Може, вистрибнула з віконечка на тім боці хатки і гайнула до свого ресторану, а я тут стою дурень-дурнем? Кумедне видовисько: здоровило, в чесучовім костюмі, стовбичить посеред вулиці, коли всі люди довкола працюють, віддаючи свої трудові зусилля великій справі, і т. д.

Та ось двері знов тихенько прочинилися, а що з’явилося з-поза них, я вже не пам’ятав: чи округла рука, що знесилено обіперлася об одвірок, чи синє таке знане мені плаття мало не з першої нашої зустрічі, чи довгі очі, в яких я потонув, а тоді виринув, щоб знов потонути, чи рідний голос, єдиний на світі, найдорожчий мені голос:

— Так я й знала! Микола!

Як добре, коли в тебе довгі, міцні, чорноземні руки! Я простягнув їх саме вчасно, щоб не дати Оксані впасти, підхопив її, підтримав, пригорнув до себе, і вже від самого тільки торкнення до цього жіночого тіла все в мені вибухнуло червоно-чорним вогнем, і я вмер, знищився, щезнув безслідно в тому вогні, а тоді воскрес, народився знову, з’явився на світ, але не для печалей і воздиханій і не для поту лиця, свого, а лиш для того, щоб зазирнути в найрідніше й найдорожче лице, освітитися сяйвом єдиних на землі довгих очей, нахилитися над беззахисно-скорботними устами.