Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Мабуть, слід було втішити Лесю, але як це зробити? Може, так і треба: махнути на все і гайнути через усю карту? Жінки рішучіші за чоловіків. Чоловік або ж уперто тримається місця або наосліп, попри видимі загрози й небезпеки, проломлюється до мети, не лякаючись навіть смерті. Для жінки головне — самозбереження, бо тим самим вона зберігає майбутні народження, тобто саме життя.
Може, й Оксана, втікаючи, рятувалася сама і рятувала нашу любов?
МАСКИ
А може, так і треба, щоб були тяжкі розставання, тяжкі втечі, безнадійні розлуки мало не на все життя, а тоді знов поєднуються душі, і мимоволі виникає спокуса замінити просто земні вислови урочисто-небесними формулами вічного блаженства: Стрітення, Богоявлення, Введення во храм? Було ще одне слово, з якого починалося моє нове щастя: Благовіщення. Відшукався слід Оксанин! Мені хотілося запам’ятати цей день назавжди.
Ніч я простояв у тамбурі безплацкартного вагона, цього продукту убогості дореволюційних часів, названого тоді «Максимом», може, на честь Горького, який починав своє сходження на вершини письменницької слави з босякування, з катання «зайцем» в отаких гамірливих, просякнутих духом людської нужди коробках на колесах. Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем… Зруйнували палаци, собори, сільські церковці, зруйнували навіть душі, а безплацкартного «Максима» зберегли навіть після всесвітньо-історичної перемоги, і тепер я, вчорашній переможець, вимушений був занурюватися в прокляте минуле та ще й купувати для цього залізничний квиток.
Я спробував був примоститися біля вікна в проході, але мене там штовхали випадково й навмисне; зачіпали мене тяжкими кошиками колгоспниці, які сідали до вагону на кожній зупинці, а зупинявся поїзд біля кожного степового стовпа; відтоптували мені ноги роззяви, які тинялися по вагонах, самі не знаючи, куди й чого прямують; приваблював мій білий чесучовий костюм п’янюг-нечупар, які, здається, жили в цих вагонах ще з дореволюційних часів і мрією яких було зробити все довкола ще запацьоренішим, ніж вони самі,— так промандрував я до темного тамбура і цілу ніч слухав гриміння залізних плит міжвагонних з’єднань, що наповзали одна на одну, мов платформи земних материків, а тоді з страшним шерехом розскакувалися, творячи в цьому тісному замкненому просторі жорстокі землетруси, залізо труси й душотруси, хоч коли казати точніше, то цей тамбур і весь поїзд не просто трусив мою душу, а безжально терзав, тортурував своїм понурим плентанням крізь темні сонні степи, безкінечними зупинками в пітьмі без назви, лінивим стоянням на станціях, станційках і роз’їздах, — і я насилу стримувався, щоб не зістрибнути на землю і штовхати цей неповороткий, злочинно-повільний поїзд, без надії сподіваючись швидше добратися до кінцевого пункту моєї подорожі — до Херсона.
Поїзд був повільний, як доля. Він давав мені нагоду пересвідчитися, що між благовіщенням і вознесінням може пролягати і прірва і вічність.
Мені хотілося запам’ятати цей день.
Поїзд прийшов до Херсона занадто рано, мої думки про підштовхування здавалися тепер просто смішними. Від вокзалу мені треба було добиратися до річкової пристані, а це практично через усе місто, закладаючи яке генералісимус Суворов забув передбачити в ньому трамваї, тролейбуси, автобуси і всі інші ймовірні засоби громадського транспорту. Могла бути надія на випадкову машину, а то й звичайну підводу, але поїзд прибував занадто рано. Довелося йти пішки. Ще на вокзалі дехто з тих, кого я розпитував, як добратися до Каховки, радили мені виходити на шосе і «голосувати»: може, якась колгоспна вантажівка підкине до Берислава, а там тільки переправитися через Дніпро — і Каховка. Але я довірявся тільки річці. Поки перемірював херсонські вулиці між вокзалом і пристанню, пробував згадувати свої плавання по Дніпру, але з того нічого не виходило, норовиста пам’ять уперто стирала, мов крейдяні рядки на шкільній дошці, всі свої записи, лишаючи тільки останній — з холодною осінньою водою, «Сталінською конституцією», запаморочливим туманом і ще запаморочливішою жінкою. Коли затемнюється душа і вмовкає її голос, тоді настає сліпа всевладність тіла, і горе тому, хто не знайде в собі сили й рішучості вчасно схаменутися. Тоді я не міг нічого. Все в мені отупіло, осліпло, вмерло, Оксани не було біля мене, і я не знав, чи й буде вже коли-небудь, чи обізветься, чи знайдеться, в ті стидкі ночі з Олькою ламалося й нищилося все моє життя, гинули надії, гинуло все, і тільки ганьба і погибель і звергнення в прірву, в отхлань, яку марним зусиллям хотів зробити солодкою. Зусилля нікчемності й ницості. Тепер все віддав би за те, щоб таємнича рука пам’яті зітерла з класної дошки мого життя саме цей рядок, але й зітертий він проступав на чорному тлі минувшини вогненними знаками звинувачення, осуду і прокляття. Не перевершиш навіть макового зернятка підлоти цілими горами доброчесності й доброчинства, і не буде тобі прощення ніколи, ніколи!