Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
Душу, як руки, не відмиєш.
Чомусь згадалося, як малим, ще до колгоспів, плавав я з батьком до Кам’янського. В Кам’янському жила батькова дядина Дора, дружина дідового брата Марка, який виїхав з села в голод двадцять першого року і тоді врятувався від смерті, але згодом помер зовсім молодим і здоровим, бо не вберігся і його придавило якимсь тяжким залізом. Дядина Дора зосталася вдовою і тепер жила тим, що торгувала на базарі, перекуповуючи в селян птицю, садовину й городину, мед, олію, пшоно і гречку. Батько їхав до Кам’янського теж не з порожніми руками, віз у накритій в’ятериною сапетці десяток курей, які квоктали, клекотіли і знеможено зітхали від серпневої спеки, а ще з батьком їхало кілька зашматківських тіток і дядьків, що мали надію спродатися на міському базарі, може, й з поміччю дядини Дори. Про це тільки й було мови цілу ніч на палубі пароплава, зігрівшись біля батькової спини, я дрімав, заколисаний спокійним гойданням пароплава, ляпанням його коліс об воду, притишеними голосами людей, сонним поквоктуванням курей, а тоді, так ще й не прокинувшись до пуття, слідом за батьком і зашматківцями дерся по здибленій до самого неба міській вулиці, спотикався об велетенські круглі булижники, якими було вимощено вулицю, злякано здригнувся і вже остаточно прокинувся од залізного грюкоту і дзвеніння трамваю, який заскреготав сталевими колесами на крутих рейках і, перехиляючись на повороті, мало не звалився нам на голови, а тоді перехнябився на другий бік і вже мало не впав на величезного чоловіка в міліцейській формі. З переляку я заплакав, батько вільною рукою погладив мені голову і сказав спершу землякам: «Ач, дитину злякало!», а тоді мені: «Не бійся, Миколко, то трамвай, він уже поїхав собі. А ото міліціонер, який продав свою голову. Подивися на нього. Бачиш, яка в нього довбешка!»
Міліціонер стояв на самім верху здибленої камінної вулиці і від того здавався ще більшим, ніж був насправді, бо коли ми підійшли ближче, то я побачив, що він не вищий за мого батька, однак голова в міліціонера, накрита величезним, як підрешітка, синьо-червоним картузом, лякала своїми нелюдськими розмірами — щось ніби коняче, буйволяче або й слоняче в отому маслаччі, обтягнутому грубою задубілою шкірою, в лапатих вухах, у крутому, як весняна гребля, надбрів’ї, в камінно-твердих вилицях. Я мовчки вхопився за батьків рукав, несвідомо шукаючи захисту від того страхопудного чоловіка, про якого так багато вже чув, але досі не знав, живий він чи мертвий, бо не може ж бути чоловік і живим і мертвим водночас, тут вже або те, або інше, поєднати незмога, поєднання можливе хіба що в страшному зимовому сні, коли ночі немає кінця, надворі стогне завірюха і маленькі шибки дрижать і вгинаються від далекого вовчого виття.
Та ось цей живий і мертвий чоловік стояв між залізними скрегітливими трамваями і спокійно помахував навіщось то одною, то другою рукою.
Зашматківські дядьки вже давно говорили про цього міліціонера. Голова в нього була така велика, що нею зацікавився музей і запропонував міліціонерові великі гроші, щоб він продав голову свою ще за життя. Коли вмре, то голову його забере музей. Такого ніхто ніколи не чув, щоб живому продавати свою голову. Але гроші були великі, тому міліціонер згодився. Одні казали, що гроші були великі, інші заперечували: не великі, а дуже великі. Пробували навіть вгадати суму, але з того нічого не виходило, надто вже незвичайний випадок.
Щоправда, казали, що воно й не було б нічого, та приїхали вчені аж із Москви і вмовили міліціонера продати свій череп наперед, ще до смерті. Череп є череп, чи він завбільшки з лаханку чи такий маленький, як отой черепочок, у якому дають їсти кішці. То нащо ж його купувати? А може, то суцільний маслак без ніякого мозку, бо коли б був мозок, то чоловік з такою головешкою безперемінно посунув би в начальники, а цей, бач, — у міліціонери.
І саме Кам’янське після того славилося для нас уже й не своїм величезним залізним заводом, не чорною жужелицею, яка падала там з неба вдень і вночі людям на голови, а тільки цим міліціонером, який продав у музей свою голову. Ніхто не міг тоді й подумати, що в Кам’янському, крім міліціонера з найбільшою в світі головою, може народитися новий Генеральний секретар партії більшовиків, бо як же він може народитися, коли він уже є і зветься товариш Сталін, який житиме вічно так само, як вічно лежатиме в мавзолеї Ленін, два вожді — один живий, інший — мертвий, а більше й не треба, більше не може бути, то як же може народжуватися ще й третій чи там який? Ніхто не думав тоді про це, навіть дорослі, я ж був малий і не знав не тільки про народження в Кам’янському майбутнього Генерального секретаря, а навіть про те, що загадкове ім’я батькової дядини — Дора — то не що інше, як хитре вкорочення звичайнісінького сільського імені Федора, хоч міг би й здогадатися після того, як дядина почастувала мене справжніми сільськими пиріжками з товченою картоплею і кропом, теплими, білими і м’якими, як і вона сама.