Тягар пристрастей людських

Філіп повернувся до їдальні, де сидів дядько. У своїй скуфійці і в’язаній шалі на плечах виглядав він просто неоковирно. Вікарій прикипів поглядом до дверей, а коли племінник увійшов, увіп’явся очима в його обличчя. Філіп бачив, як нетерпляче дядько чекав на його повернення.

— Ну, що він про мене сказав?

Філіп раптом зрозумів, що старий боїться померти. Йому одразу зробилося соромно, і юнак мимоволі відвів погляд. Людська слабкість завжди його бентежила.

— Сказав, що на його думку, тобі значно краще, — збрехав він.

У дядькових очах промайнуло полегшення.

— У мене відмінне здоров’я, — похвалився він і одразу підозріливо додав: — Що він ще казав?

Філіп посміхнувся:

— Казав, що не бачить причин, щоб ти не дожив до ста років, якщо як слід про себе піклуватимешся.

— Не знаю, чи слід на це сподіватися, але не думаю, що щось завадить мені дожити до вісімдесяти. Моя мати прожила вісімдесят чотири роки.

Біля крісла містера Кері стояв невеличкий столик, на якому лежала Біблія і товстий молитовник, який дядько вже багато років звично читав своїм домочадцям. Зараз чоловік простягнув тремтячу руку і взяв свою Біблію.

— Старі патріархи жили до глибокої старості, чи не так? — запитав він, якось дивно засміявшись, і Філіп почув у його голосі боязке благання.

Стариган чіплявся за життя, попри беззастережну віру в усе, чого його навчила релігія. Він не сумнівався у безсмерті душі, вважав, що поводився досить пристойно (у міру сил), аби потрапити в рай. Скількох небіжчиків розрадив він перед смертю за свою довгу кар’єру! Можливо, вікарій, як лікар, не може допомогти собі власними рецептами. Філіпа приголомшувало й обурювало те, як жадібно дядько чіплявся за земне життя. Цікаво, який безіменний жах причаївся у старого в душі? Філіп хотів зазирнути туди і побачити на власні очі жахливе сум’яття перед невідомим, яке, як йому здавалося, там оселилося.

Два тижні минули швидко, і Філіп повернувся до Лондона. Задушливий серпень він провів за ширмою у відділі костюмів, надягнувши нарукавники і засівши за малюнки. Службовці по черзі брали відпустку. Увечері Філіп зазвичай ішов до Гайд-парку послухати оркестр. Він звик до роботи і тепер менше стомлювався, а мозок, одужуючи після довгого застою, шукав собі нових занять. Тепер усі Філіпові мрії були пов’язані з дядьковою смертю. Йому весь час снився один сон: рано-вранці йому приносять телеграму, де повідомляється про несподівану вікарієву смерть, — і ось свобода у нього в руках. Прокинувшись, Філіп розумів, що це був звичайний сон, і його охоплювала похмура лють. Тепер, коли мрія могла здійснитися будь-якої миті, юнак будував вигадливі плани на майбутнє. Подумки він швиденько проживав рік до отримання диплома, а потім детально уявляв подорож до Іспанії, якої чекав усім серцем. Він брав у безкоштовній бібліотеці книжки про цю країну й зачитувався ними, а з фотографій точно знав, як виглядає кожне місто. Кері мріяв, як прогулюватиметься в Кордові мостом над Ґуадальківір[330]; подумки шпацирував звивистими вуличками Толедо і сидів у церквах, намагаючись розгадати таємницю Ель Ґреко, якою захопив його незбагненний художник. Ательні перейнявся його настроями, і щонеділі по обіді чоловіки розробляли вигадливі маршрути, аби Філіп не проґавив нічого важливого. Намагаючись ошукати свою нетерплячість, він узявся вчити мову і щовечора просиджував цілу годину в безлюдній вітальні на Гаррінґтон-стрит, виконуючи вправи з іспанської і розгадуючи чудові фрази з «Дон Кіхота» з англійським перекладом у руках. Раз на тиждень Ательні давав йому урок, і Філіп вивчав кілька фраз, які могли знадобитися йому під час подорожі. Місіс Ательні кепкувала з них: