Історія ГУЛАГу

10 липня 1954 року ЦК КПРС ухвалив рішення, яким повертав у табори восьмигодинний робочий день, спрощував режим і полегшував процедуру отримання дострокового звільнення за добру роботу. Особливі табори ліквідувалися. В’язням дозволялося писати листи і отримувати посилки, часто без обмежень. Для в’язнів стало можливим купувати собі нові речі, зокрема одяг, який раніше був недоступний, і фрукти[1822]. В’язням Озерлагу навіть було дозволено вирощувати квіти[1823].

На той час у середовищі найвищих радянських посадовців розпочалася дискусія про сталінську систему судочинства. На початку 1954 року Хрущов затребував і отримав доповідь про кількість засуджених за контрреволюційні злочини з 1921 року, в якій також були дані про кількість засуджених, що на той момент перебували в ув’язненні. Цифри не могли відображати всієї реальної картини хоча б тому, що не враховувалися мільйони засланців, несправедливо засуджені за формально неполітичними статтями, в’язні, справи яких розглядалися у звичайних судах, а також ті, стосовно кого не було жодного суду. І незважаючи на це — при тому, що ці цифри відображали кількість убитих або відправлених до тюрем взагалі без жодної причини — вони виявилися шокуюче високими. За власною статистикою МВД, 3 777 380 осіб було визнано «винними» у контрреволюційній діяльності колегіями ОГПУ, «тройками» НКВД, «особыми совещаниями» та всіма військовими колегіями і трибуналами, які масово виносили вироки протягом попередніх трьох десятиліть. З цих в’язнів 2 369 220 осіб було відправлено у табори, 765 180 — на заслання, а 642 980 було страчено[1824].

Через кілька днів Центральний комітет розпочав процес перегляду справ усіх цих в’язнів, а також справ «повторників» — в’язнів, засуджених до другого терміну заслання 1948 року. Для керівництва цим процесом Хрущов створив державну комісію, очолювану генеральним прокурором СРСР. У кожній республіці та області для перегляду справ ув’язнених також було створено свої комісії. У цей час було звільнено деяких політичних в’язнів, але їхні вироки не були ще скасовані: справжня реабілітація — визнання державою помилки — була ще справою майбутнього[1825].

Почалися звільнення, хоча протягом наступних півтора року вони йшли дуже і дуже повільно. Іноді звільняли тих, хто вже відбув дві третини свого терміну, — без жодних пояснень і реабілітації. Інших, теж не пояснюючи причин, тримали в таборах і далі. Незважаючи на розуміння економічної неефективності таборів, керівництво ГУЛАГу не хотіло його ліквідації. Здається, їм був потрібен ще якийсь удар іззовні.