Історія ГУЛАГу
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
- ISBN: 966-51-355-9
- Переводчик: Андрій Іщенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія ГУЛАГу». Краткое содержание книги:
Актуальність «Історії ГУЛАГу» для України тяжко переоцінити. Ця книжка може і повинна стати одним із чинників формування суспільної думки, яка нарешті зуміє подолати радянський спосіб мислення і дії в новій українській державі й українському суспільстві.
Ці пропозиції викликали дивовижно потужні заперечення. Хоча представники економічних міністерств дали зрозуміти, що вони їх підтримують, керівник КГБ I. А. Сєров піддав пропозиції міністра внутрішніх справ нищівній критиці, назвавши їх «неправильними» і «неприйнятними», не кажучи вже про їх «марнотратність». Він виступав проти будівництва нових тюремних колоній, оскільки, на його думку, така політика «створюватиме враження наявності в СРСР величезної кількості місць ув’язнення». Він виступав проти ліквідації таборів і не розумів, чому зеки не мають виконувати роботи лісорубів і шахтарів. Зрештою, тяжка праця «допомагатиме їхньому перевихованню в дусі чесного трудового життя в радянському суспільстві»[1832].
Результатом цього зіткнення двох гілок служби безпеки стала дуже суперечлива реформа. З одного боку, сам ГУЛАГ — «Главное управление лагерей» — ліквідовувався. 1957 року було ліквідовано два найбільших і найпотужніших табірних комплекси — Дальстрой і Норильськ. За ними було закрито й інші табори. Величезні потужності колишнього табірно-промислового комплексу відійшли відповідним відомствам — гірничовидобувному, машинобудування, лісового господарства, шляхового будівництва і т. ін.[1833] Після цього рабська праця вже ніколи не відігравала важливої ролі в радянській економіці.
Разом з тим система судочинства залишилася незмінною. Судді залишалися так само політизованими, так само упередженими і так само несправедливими. Фактично не зміненою залишилася і система тюрем. Ті самі тюремники продовжували наглядати за виконанням того самого режиму в тих самих убогих камерах. Коли з часом система тюрем знову почне розростатися, реабілітація і перевиховання, якими так багато переймалися на словах, залишаться насправді такими самими другорядними і фіктивними, як і раніше.
Дивовижно злобні дебати між керівниками МВД і КГБ Дудоровим і Сєровим теж послужили прообразом нових, ширших дискусій. Йдучи за тим, що видавалося їм лінією Хрущова, ліберали прагнули швидких змін майже в усіх сферах радянського життя. Водночас прихильники старої системи бажали зупинити, повернути назад чи модифікувати ці зміни, особливо ті з них, які відбивалися на житті прошарку можновладців. Результат цього зіткнення можна було передбачити: не тільки відсутність змін у тюремних камерах, а й напівреформи, нові права для громадян, що дуже скоро скасовувалися, і громадська дискусія, яку відразу ж заглушили. Епоха, що отримала назву «відлига», справді була епохою змін, але змін особливого різновиду: реформи ступали на два кроки вперед, а потім відступали на один — а часом і на три — назад.
Звільнення, коли б воно не відбувалося, 1926 чи 1956 року, викликало у в’язнів змішані почуття. Геннадій Андреєв-Хомяков, звільнений у 1930-х роках, був здивований власною реакцією:
«Я собі уявляв, що не ходитиму, а танцюватиму, що коли я нарешті здобуду свободу, то буду п’яний від неї. Але коли мене насправді звільнили, я нічого такого не відчув. Я вийшов у ворота, пройшов останнього охоронця, не відчуваючи жодного щастя чи піднесення… На залитій сонцем платформі дві молодих дівчини у легких сукнях весело з чогось сміялися. Це мені здавалося дивовижним. Як вони можуть сміятися? Як можуть усі ці люди ходити тут, розмовляючи і сміючись, наче нічого у світі не відбувається, наче тут, прямо серед них, не відбувається щось страхітливе, що неможливо забути…»[1834]
Після смерті Сталіна і доповіді Хрущова звільнень стало набагато більше, а почуття звільнених навіть ще складнішими. В’язнів, що очікували провести за колючим дротом ще десятиліття, повідомляли про звільнення, а наступного дня вже відпускали. Одну групу засланців викликали посеред робочого дня до дирекції шахти, на якій вони працювали, і просто сказали їхати додому. Як згадував один із в’язнів, спецкомендант лейтенант Ісаєв відчинив сейф, вийняв їхні документи і роздав їм[1835]. В’язні, які подавали апеляцію за апеляцією, вимагаючи перегляду своїх справ, раптом розуміли, що це непотрібно — вони могли просто йти геть.
В’язні, які раніше не могли думати ні про що інше, крім свободи, раптом розуміли, що не хочуть свободи реальної: «… я сама собі не повірила, що, виходячи на волю, плачу. За чим?.. А таке відчуття, наче серце відірвала від найдорожчого і найулюбленішого, від товаришів по нещастю. Зачинилися ворота — і все кінчено»[1836].
1832
Ivanova, Labor Camp Socialism. — p. 67–68; Кравери, Хлевнюк. — с. 189.
1833
Ivanova, Labor Camp Socialism. — p. 67–68; Кравери, Хлевнюк. — с. 188–189.
1834
Andreev-Khomiakov. — p. 3–4.
1835
Кусургашев. — с. 70.
1836
Віра Корнєєва, цит. за Solzhenitsyn, The Gulag Archipelago. Vol. III. — p. 454.