Вогонь для Вогнедана [uk]

— Давай руку, закоханцю, — мовить Вогнедан вже не сердито, — я тобі хоч нічого не зламав?

Ратимир мовчить. Якби він зараз мав меча і змогу убити це чудовисько з лагідним голосом…

Чорногорець витягає Вовчура з кущів і тягне до лави під деревом. Саджає на лаву, проводить короткий огляд на предмет пошкоджень.

— Дешево відбувся, — робить висновок, — кістки цілі. Сиди тихо…

Від дотиків Вогнеданових пальців зникають садна, стишується біль. Ратимир лише зуби стискає, коли дружня рука доторкається до його обличчя, а тоді, вже зробивши свою справу, лягає на плече.

— Мирцьо, — зітхає Вогнедан, — з тобою останнім часом коїться щось не те… Ота карнавальна осінь… Та й нині… Я розумію, що ти любиш мою сестру, але ж у неї залицяльників — половина Чорногори, і всі дивні Боговлади. І ніхто з них не втратив розуму, коли вона вдягнула персня з драконом. Можливо, для тебе це почуття є більшим, аніж любовна гра, звичаєва для дивних… Але, в такому випадку, залишається тільки змиритися. Силою не будеш милим, а Дана закохана у Мечислава до повної самопосвяти. У тебе не повинно бути ніяких сподівань, мій бідний друже. Це важко, розумію, але що ж… Я вже трохи отямився опісля останніх подій — хвала Богам, час відновлення сили скоротився, і я нині не так виснажуюсь. За тиждень одужаю остаточно, і ми їдемо до Волинця, на підмогу Дракону. Щодо тебе — то я хотів відправити тебе додому, відпочити опісля контузії. Чи може — ти хочеш їхати зі мною?

Ратимир поволі підводить очі. Він зробив свій вибір. Зробив остаточно.

— Вибач мене, Вогнедане, — мовить він поволі, - напевне, мені насправді потрібен відпочинок. Я винен перед Даною — я був нестриманим. Дозволь мені вибачитися перед сестрою і якийсь час побути вдома, з батьком та дідом. Я повернуся за кілька місяців. Зрозумій мене, брате, мені зараз тяжко бачити дівчину, яку я кохаю, зарученою нареченою іншого. І тяжко бачити того іншого… Звичайно, якщо ти накажеш — я поїду з тобою.

— О, ні, Ратимире, — розчулено говорить Вогнедан, — звичайно, їдь додому… Відпочинь. Час — він лікує все…Пробач мені — я погарячкував…Твоя провина зовсім не така велика, а от я мусив би стримати себе. Втім, чесно кажучи, воно якось само вийшло. Як завжди. Ну що — примиримось?

Ратимир стискає простягнену правицю приятеля і усміхається так, що Вогнедан запитує стривожено:

— Тобі ще щось болить? Я ж, ніби, зробив усе, що міг…

— Не болить, — мовить Вовчур, — дякую, друже…

Вогнедан підводиться. Він доброзичливо всміхається Ратимиру, вже думаючи про інше, і йде геть. А Ратимир дивиться йому в спину, і згадує, як він позаминулої зими від розпачу вдався до чорного ворожіння, розчавивши різдвяну ложку… Ні чорта те ворожіння не допомогло. Цього виплодка Пардів треба самого кинути під ноги. І розчавити… Тільки так…