![Вогонь для Вогнедана [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогонь для Вогнедана [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогонь для Вогнедана [uk]». Краткое содержание книги:
Про те, що дух дійсно не вмирає, оповідається в романі «Вогонь для Вогнедана» Правитель Вогнедан, нащадок прибульців — дивних загинув у боротьбі з завойовниками. Але його невпокорений дух втілився в його нащадка, княжича Чорногори, однієї з найвіддаленіших південних провінцій Великої та Могутньої Імперії Півночі. Страшні спогади з минулого життя загартовують волю молодого шляхтича і підказують йому можливість врятувати свій народ з пазурів Імперії…
— Досить, — скомандував чоловік в його вбранні, - не вбийте ненароком. Отже, напівкровний, слухай мене уважно. По-перше — підведися, красунчику… Гаразд…
Чорри послужливо поставили Веданга на ноги. Чорні очі Дракона палахкотіли багряним вогнем.
— Бачив свого милого брата? — спитав знущально дивний, — а тепер слухай, що буде далі. Ми відвеземо його до Зелібору. Князь Фотін дуже хоче з ним познайомитися. Оскільки пан Вогнедан трохи не лускається від гордощів, знайомство це буде для нього неприємним. Я з задоволенням уявляю, що очікує на твого приятеля…. Меч. А супроводжувати його будеш…ти. І він буде бачити тебе в найнестерпніші хвилини… а їх буде багато — тих хвилин. Чути твій голос. Знати, що це ти його віддав на муки. Здохни з цим, виплодок моанця і божевільної.
— Та невже, — спитав Веданг, намагаючись, аби голос не тремтів, — мій брат не розпізнає мене від якогось вилупка? Та невже ти не боїшся, поріддя смердючого пацюка, що наші хлопці обдеруть тебе з мого вбрання і повісять на найближчій гілляці? Та навіть я вже здогадався, хто ти… Вевране. Ти хоч би родове прізвище не ганьбив, перекладаючи його моанською мовою! Ще б пак я не згадав, хто у нас митець добрих людей передражнювати! То оце так ти відпочиваєш у Чорногорі? Ганьба ти ходяча, де тобі згинути вовком, ти навіть собакою жити не здатен!
— Та я ж від тебе і не ховаюся, Ведангу, — вже своїм голосом мовив Вовчур, — твоя бо година вибила. Я б з радістю довіз тебе до Зелібору, аби там з тебе зідрали шкіру для опудала, або налагодили для тебе палю. Та для мене важливіше те, що у Волинці всі вважатимуть, що це ти видав Вогнедана князю Фотіну. Я там залишив багацько позначок… Ти помреш зрадником, Драконе… Незмінний і вірний, я знаю, що тобі це більше болітиме, аніж тортури. Та й помреш ти не одразу. Давайте, хлопці…
Чорри потягли Мечислава вглиб острівця. Вовчур йшов за ними.
— Ось, — сказав він…
Посеред острова, на галявині, стриміло громове дерево, колись розбите блискавицею.
— Мені за цей острів, — мовив Ратимир, — колись Лемпарт оповідав. Коли ми пливли до Волинця — я його віднайшов. Погане це місце — недарма Бог Грому сюди вгородив свого списа. От тут ми тебе і залишимо. Хмиз ми приготували заздалегідь…Він горітиме, а ти очікуватимеш, доки вогонь добереться до дерева. І молися, аби воно спалахнуло одразу — бо, якщо полум’я згасне, ти здихатимеш тут довго… Живучість у тебе наша, напівкровко…
Веданг нічого не відповів. Нині настала мить, коли слова є зайвими. Він мовчав, коли його прикручували мотуззям до уламка дерева, котрий списом стримів в небеса. Лише тоді, коли Ратимир підійшов, аби ще раз подивитися в лице приреченого, Мечислав викривив розбиті вуста і плюнув кров’ю в лице зраднику.
— Трохи не забули про кляп, — незворушно мовив Ратимир, — а то раптом наша печеня і справді не досмажиться. Я зовсім не хочу, аби крики привабили сюди якогось рибалку, а чи мисливця.
Котрийсь з чоррів поспішив виконати наказ. Веданг відмітив про себе, що зелемінці слухаються зрадника, наче він все життя ними командував… Тихоня Вовчур… оце так… Угода з князем Фотіним… Вогнедан… Вогнедан в руках у цих паскуд… Вогнедан, котрий вмиратиме, впевнений в тому, що незмінний і вірний Дракон зрадив його.
— Ну, що, пане князю, — зітхнув Вовчур, — маємо вас покинути… Відпочивайте. Я передам вітання від вас… милому брату. Хай-но він тільки отямиться… Бачили синець у нього на обличчі? Це зробили ви, пане Мечиславе, оцим ось чобітком… І як же жалісно він благав: «Ведангу… Ну що ж ти…» А коли ви обидва відправитеся геть з цього світу — до Дани повернеться ні в чому не повинний Ратимир… Чистий, мов прозора джерельна вода… О, як ти дивишся, напівкровна жабо! Зрозумів, нарешті? Я терплячий… І коли Дана зніме жалобу — я буду поряд… З рештою, на зразок Ставського чи Лемпарта, зладнати буде легше, ніж з вами двома.
Чорри вже викрешували вогонь… Ось по сухій траві побігли іскри. Хмиз таки був далеченько. Думки металися в голові Дракона, вишукуючи можливість порятунку. Вояки в зеленому вже подалися до човнів. Ратимир все ще стояв. Він відкинув каптура і усміхався таким божевільним усміхом, що Ведангу мимоволі пригадався страчений чорра Зельм.
— Меч, — мовив Ратимир, — з яким задоволенням я дивитимусь на те, як катуватимуть твого… милого брата. Князь Зелемінський вже наказав підновити ешафот на зеліборському майдані — так бо я його запевнив, що у мене все вийде… І у мене вийшло… Себто — у тебе… Йому-то я обіцяв самого Вогнедана. За умови, що пан Фотін називатиме мене твоїм ім’ям. Тебе він теж був не проти мати в своєму льосі, бо маєш занадто несхибну руку, але, як на мене — я придумав краще. Справжня Воїславова помста… Здихай!