Рукопис, знайдений у Сараґосі

Усе це було непогано задумано, але, по-перше, я був ще надто молодим, по-друге, не мав жодного поняття про війну. Тому було вирішено, що я одразу ж вступлю в оттоманське військо, яке вело тоді бої з німцями. Маючи мирний характер, я хотів був відмовитися від таких намірів, але треба було бути слухняним. Мене спорядили, як і личить знаменитому воїну; я вирушив до Стамбула й приєднався до почту візира. Німецький воєначальник по імені Євгеній розбив нас дощенту й примусив візира відступити за Туну, тобто Дунай. Пізніше ми хотіли знову розпочати наступальну війну й пройти до Семиграду. Ішли ми вздовж Пруту, аж тут угорці напали на нас з тилу, відрізали від кордонів і розбили вщент. Я був поранений двома кулями в груди, й мене залишили на полі бою як полеглого.

Кочові татари підібрали мене, перев’язали мої рани, а годували одним тільки дещо скислим кобилячим молоком. Напій цей, можу сміливо признатися, врятував мені життя. Цілий рік я був настільки слабким, що не міг сісти на коня, і коли орда переносила свій стан на нове місце, то мене клали на возі з кількома старими жінками, які ходили за мною.

Мій розум разом із тілом сильно підупав, і я не міг ані слова навчитися по-татарськи. Через два роки я зустрів муллу, який знав арабську мову. Я розповів йому, що я мавр з Андалузії і благаю, щоб мені дозволили повернутися на батьківщину. Мулла вступився за мене перед ханом, який дав мені грошей на подорож.

Врешті-решт я добрався до наших печер, де мене віддавна вважали загиблим. Мій приїзд викликав у всіх радість. Один тільки шейх не тішився, бачачи мене таким ослабленим і з підупалим здоров’ям. Тепер я менш ніж будь-коли здатен був стати махді. Однак до Кайруана відправили посла, щоб вияснити настрої, бо хотіли чимшвидше розпочати.

Посол повернувся через шість тижнів. Усі оточили його з величезною цікавістю, і тут він раптом, якраз посередині розповіді, впав, немов непритомний. Йому надали допомогу, він опритомнів, хотів заговорити, але не міг зібрати думки. Зрозуміли тільки, що в Кайруані епідемія. Його хотіли ізолювати, але було вже надто пізно: подорожнього торкалися, переносили його речі, й одразу всі жителі печер стали жертвами страшного лиха.

Тоді була субота. Наступної п’ятниці, коли маври з долин зійшлися на молитву й принесли нам харчі, вони знайшли самі лиш трупи, серед яких повзав я з великим наростом під лівим соском. Зате я не вмер.

Не боячись більше зарази, я узявся до поховання померлих. Роздягаючи шістьох старійшин родів, я знайшов шість пергаментних смужок, склав їх разом і відкрив таємницю невичерпної копальні. Шейх перед смертю відкрив водогін, тож я спустив воду й деякий час насолоджувався виглядом моїх багатств, не сміючи їх торкнутися. Життя моє було надзвичайно бурхливим, мені потрібен був відпочинок, і звання махді зовсім не було для мене привабливим.