Необхідні речі

А ще він смердів.

Дон тхнув ніби зграя скунсів, яких спочатку скупали в діжці сірки, тоді оббризкали свіжим коров’ячим гноєм і, нарешті, випустили панічно показитися й поганяти по зачиненій кімнаті. Запах випереджав його, запах тягнувся за ним, але здебільшого запах висів навколо нього чумною хмарою. Жінки подалися геть від проходу й кинулися шукати хустинки, поки він шпортався повз них, ляскаючи фартухом спереду і висмикнутою білою сорочкою позаду. Кілька присутніх дітей почали плакати. Чоловіки забуркотали з сумішшю огиди і зніяковіння.

– Доне! – скрикнув преподобний Роуз святенницьким здивованим голосом. Він іще не встиг опустити руки, але поки Дон наближався до катедри, Роуз таки зробив це, несвідомо прикриваючи долонею ніс і рот. Він подумав, що зараз виблює. Це був найсильніший нососвердлильний запах, який він коли-небудь чув. – Що… що сталося?

– Сталося? – заревів Дон. – Сталося? Я вам скажу, що сталося! Я вам усім розкажу, що сталося!

Дон крутнувся в бік парафії, і незважаючи на сморід, який тримався його і розповсюджувався навколо, люди завмерли, коли чоловік упився в них поглядом оскаженілих очей.

– Ті курві діти бомбами засмерділи мій магазин, от що сталося! Усередині було душ п’ять-шість, бо я повісив табличку, що зачинюся швидше, дякувати Богові за це, але товар знищений! Увесь! Сорок тисяч доларів у трубу! Понищено! Я не знаю, що те падло використало, але таке ще багацько днів не вивітриться!

– Хто? – боязко запитав преподобний Роуз. – Хто це зробив, Доне?

Дон Гемпгілл потягнувся в кишеню фартуха. Він дістав звідти вигнуту смужку, чорну з білою латкою, і пачку листівок. Смужка – то була колоратка. Він підняв її вгору, щоб усі бачили.