Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Роланд ударив ще двічі, чітко, як хірург — скальпелем. Потім своїм ножем вирізав у шкурі голови коло і стягнув шкуру, як кепку. Під нею відкрився розбитий череп. Стрілець втулив лезо ножа в найбільшу тріщину й скористався ножем, як важелем. Коли показався мозок оленя, він вийняв його, обережно відклав убік і глянув на Сюзанну.
— Нам знадобляться мізки усіх оленів, яких ми вбили. Ось для чого потрібен молоток.
— Ой, — здушено промовила вона. — Мізки.
— Ми змащуватимемо ними шкури для вичинки. Але від черта може бути набагато більше користі. Дивись. — Він показав, як стукати шматком об шматок, поки один чи обидва не розколються й від грудок з загостреними краями не залишаться великі, майже рівні шматки. Сюзанна знала, що так розпадається метаморфічна порода, але аспідний сланець і споріднені з ним породи були зазвичай надто м’які, щоб робити з них знаряддя. А цей камінь був твердий.
— Коли матимеш шматки, які з одного боку будуть досить товсті, щоб за них триматись, а з іншого — тонкі, — навчав Роланд, — відкладай їх. Ото й будуть наші шкребки. Якби в нас було більше часу, ми б прикріпили до них ручки, але часу нема. До ночі ми постираємо собі руки.
— Як думаєш, довго доведеться робити шкребки?
— Не дуже. Черт добре розбивається, принаймні я таке чув.
Поки Роланд перетягував сухі гілки для багаття в діброву, де росли верби й вільхи, біля краю замерзлого струмка, Сюзанна оглядала берег, шукаючи черт. На той час, коли в її арсеналі вже була дюжина великих каменів, вона також помітила гранітний валун, що ріс із-під землі, рівний, вивітрений негодою. Вона вирішила, що він чудово послужить ковадлом.
Черт справді коловся вдало — до того часу, як Роланд привіз третю велику купу гілля, в Сюзанни вже було напоготові тридцять скребків. Він склав малу купку хмизу для розпалу, і Сюзанна прикривала її руками, бо вже почався мокрий сніг, і хоча вони працювали під доволі щільною запоною дерев, їй подумалося, що невдовзі вони обоє будуть мокрі як хлющ.
Коли багаття зайнялося, Роланд відійшов на кілька кроків, знову опустився на коліна і склав руки.
— Знову молишся? — здивувалася Сюзанна.
— Те, чого ми навчилися в дитинстві, має звичку супроводжувати нас усе життя. — Він на декілька секунд заплющив очі, потім підніс складені руки до рота й поцілував їх. Єдине слово, яке Сюзанна змогла розчути, — Ґан. По тому він розплющив очі й підняв руки, красиво розкинув їх, наче птах, що летить. А коли знову заговорив, його голос звучав сухо і прозаїчно: містер Перейдімо-до-справ. — Ну що ж, дуже добре. А тепер до праці.
Як і Мордред, вони зробили з довгої трави мотузку і підвісили першого оленя (того, що вже був без голови) за задні ноги до нижньої гілляки верби. Роланд розпоров йому ножем живіт, попорпався рукою в нутрощах і витяг два червоні органи, з яких крапала кров. Сюзанна подумала, що то нирки.
— Це від температури й кашлю, — сказав він і відкусив від першої нирки, наче від яблука. Сюзанна бекнула від огиди й відвернулася, щоб порозглядати струмок, поки він не доїсть. Коли доїв, вона знову стала спостерігати, як він проводить лезом ножа кола на оленячих ногах там, де вони з’єднувалися з тілом.
— Тобі поліпшало? — стривожено запитала вона.
— Поліпшає, — відказав. — А тепер допоможи мені зняти з цього хлопця шкуру. Перша нам потрібна з хутром — щоб зробити миску для чинбарної рідини. Дивися.
Він просунув пальці під шкіру там, де вона кріпилася до тіла тонким шаром жиру та м’язів, і потягнув. Шкура легко відірвалася аж до середини оленячої туші.
— Сюзанно, тепер ти зі свого боку.
Важко було лише просунути пальці під шкуру. Цього разу вони потягнули разом, і коли шкура опустилася аж до ніг, що теліпалися в повітрі, то чимось нагадала сорочку. Роланд відрізав її ножем і став рити землю трохи віддалік од палаючого багаття, проте не виходячи з-під запони дерев. Сюзанна допомагала йому, насолоджуючись тим, як стікав з обличчя та тіла піт. Коли в землі утворилася неглибока ямка у формі миски, два фути завширшки і вісімнадцять дюймів углиб, Роланд вистелив її шкурою.
Усе пообіддя того дня вони по черзі обдирали шкури з восьми убитих оленів, що залишилися. Важливо було впоратися з цим якомога швидше, бо якби підшкірний шар жиру і м’язів підсох, то робота просувалась би важче і повільніше. Стрілець підтримував високий вогонь у багатті, час від часу залишаючи Сюзанну, щоб піти вигребти попіл на землю. Коли попіл холонув настільки, щоб не пропалити дірки у шкурі, стрілець відгрібав його до викопаної ямки. До п’ятої години в Сюзанни страшенно боліли спина й руки, але вона невпинно працювала. У Роланда все обличчя, шия й руки були кумедно вимащені попелом.