Темна вежа. Темна вежа VII

Без багаття їм довелося провести не одну-дві ночі, а три. Остання була найдовша — найстражденніші дванадцять годин у Сюзанниному житті. «Невже ця ніч гірша за ту, коли помер Едді? — спитала вона себе певної миті. — Ти справді хочеш сказати, що це гірше, ніж лежати без сну в тій кімнаті гуртожитку, знаючи, що відтепер ти тільки так і лежатимеш? Гірше, ніж обмивати йому обличчя, руки й ноги? Обмивати їх для землі?»

Так. Це було гірше. Їй було дуже неприємно це усвідомлювати, і вона б нізащо не зізналася комусь іншому, але глибинний нескінченний холод тієї останньої ночі був набагато гірший. Її жахав кожен легкий подмух вітру з засніжених земель на сході й півдні. Усвідомлювати, як легко фізичний дискомфорт міг захопити владу, поширитись, як отруйний газ, аж поки не займе весь простір, загребе собі все поле для гри, було жахливо і водночас на диво впокорювало. Горе? Втрата? Які дрібниці порівняно з маршем холоду твоєю шкірою, що піднімався від пальців рук і ніг, заповзав у твій розтриклятий ніс і ворушився там. Повз до мозку, хай вам буде відомо. І до серця. У лещатах такої холоднечі горе і втрата були просто словами. Ні, навіть не так. Лише звуками. Навіть беззмістовною балаканиною, коли сидиш і тремтиш під зорями, чекаючи на ранок, а він усе не приходить і не приходить.

Погіршувало становище те, що довкола них було повно дерева для багать, бо вони вже дійшли до живої смуги, яку Роланд називав «підсніжжям». Тут низкою тяглися довгі порослі травою схили (хоч трава зараз була здебільшого мертва й укрита снігом) і неглибокі улоговини, де росли поодинокі дерева і текли струмки, тепер перепинені кригою. Раніше, вдень, Роланд показав на кілька отворів у кризі й сказав, що їх зробили олені. На кілька купок посліду теж вказав. У світлі дня ці знаки здавалися цікавими, навіть вселяли надію. Та в цій нескінченній прірві ночі, коли Сюзанна слухала постійний тихий цокіт власних зубів, вони не означали нічого. Едді нічого не означав. Джейк теж. Темна вежа нічого не означала, і велике багаття, що його вони розклали на околицях підзамкового містечка, теж. Вона пам’ятала, яке те багаття було на вигляд, проте відчуття тепла, що зігрівало шкіру, поки на ній не виступили масні краплини поту, пригадати не могла. Як людина, що на секунду-дві померла й на мить потрапила до осяйного загробного життя, вона могла лише сказати, що то було прекрасно.

Роланд сидів, оповивши її руками, час від часу сухо покашлюючи. Сюзанна подумала, що він міг застудитися. Але ця думка теж була безсила. Лише холод мав значення.

Одного разу, незадовго до того, як світанок нарешті став плямою розповзатися на сході, вона побачила помаранчеві вогники, що кружляли далеко попереду, за тим місцем, де починаєшся сніги. Вона запитала в Роланда, чи знає він, що воно таке. Насправді її це не цікавило, просто звук власного голосу переконував, що вона ще жива. Поки що принаймні.