Тягар пристрастей людських

Утім, місцева атмосфера незабаром поглинула юнака. Він заспокоївся і взявся неуважно розглядати виставлені в залі надгробні плити. Тут були роботи афінських каменярів, датовані четвертим-п’ятим століттям до Різдва Христового, — прості витвори, особливі не завдяки таланту автора, а завдяки вишуканому духу античності; з часом кольори мармуру достигли і набули медового відтінку, тож біля них глядач несвідомо згадував гіметських бджіл[324], а їхні обриси зробилися м’якшими. Деякі пам’ятники зображували оголену постать, що сидить на лавиці, інші — прощання померлого з тими, хто його любив, а на декотрих мерці чіплялися за руки тих, хто залишався позаду. На всіх було вибите трагічне слово: «Прощавай» і більше нічого. Ця простота неймовірно розчулювала. Друзі прощалися з друзями, сини — з матерями, а стриманість додавала болю жестам живих. Усе це сталося так давно, одне за одним над цим горем минали століття; за дві тисячі років плакальники перетворилися на таких самих мерців, як ті, кого вони оплакували. Однак скорбота досі жила у камені й наповнювала Філіпове серце таким співчуттям, що він прошепотів: «Бідолашні, бідолашні».

Саме тоді йому спало на думку, що всі ці іноземці зі своїми путівниками, усі простолюдини, що тиняються крамницею, зі своїми примітивними бажаннями і вульгарними турботами, теж смертні і мусять померти. Вони теж кохали й мусили прощатися з коханими, сини — з матерями, дружини — з чоловіками; і це, напевно, було ще трагічніше, адже життя у них було потворним і відразливим, вони не знали нічого, що робить цей світ гарнішим. Один пам’ятник був справді прекрасним — латунний барельєф, на якому двійко юнаків трималися за руки; стриманість ліній і простота підказували, що художник щиро розчулився. Це був вишуканий пам’ятник дружбі, котра поступається своєю цінністю лише одному почуттю; Філіп дивився на нього, а на очах бриніли сльози. Він згадував Гейворда і те, як божевільно захопився ним, щойно познайомившись, думав про втрату ілюзій, а потім і байдужість, аж до тієї миті, коли їх більше не пов’язувало нічого, крім звички і старих спогадів. Один із найдивніших на світі феноменів: ти протягом місяців бачишся з людиною щодня і від цієї близькості не можеш уявити без неї свого життя; а потім настає час розлуки, і життя йде собі, як раніше, і в порівнянні усе, що видавалося важливим, виявляється непотрібним. Час минає, а ти навіть не сумуєш за другом. Філіп згадував початок їхньої дружби в Гайдельберзі, коли Гейворд міг досягнути видатних успіхів і завзято дивився в майбутнє, а потім, раз по раз нічого не досягнувши, сам прирікав себе на невдачу. А тепер він помер. Та його смерть виявилася такою ж безплідною, як і життя. Гейворд помер безславно від дурнуватої хвороби, знову зазнавши невдачі, навіть наприкінці життя нічого не досягнувши. Здавалося, наче він ніколи й не жив.