Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

– Ти хочеш, щоб я лишилася з тобою.

– Я хотів би, щоб ти лишилася тут. А це дещо інше.

«Я теж уже брешу, – подумав він. – Звичайно, я хочу тільки того, щоб вона залишилася зі мною, вона – єдина, те останнє, що я маю, ціла планета скорчилася для мене й обмежилася цим селом, я можу порахувати його мешканців, я знаю майже кожного з них, це село стало тепер моїм світом, а вона є тим, чого я хочу від цього світу, я не можу її втратити… Мені не можна її втратити, я вже її втратив…»

– Я не хотів би, щоб ти відкинула своє життя, як безвартісні гроші.

– То тільки слова, Борісе. Якщо хтось у в’язниці має вибір: жити бодай рік на волі, а потім померти, або гнити до кінця життя у в’язниці, – що має зробити?

– Ти не у в’язниці, душко! Ти маєш на диво фальшиве уявлення про те, що таке життя внизу.

– Знаю. Бо й справді те життя мені невідоме. Я знаю тільки той його бік, який був війною, шахрайством і злиднями, а якщо навіть другий бік виявиться повним розчарувань, то й так, напевно, не буде гіршим за той, який я пізнала і який, я певна, не може вичерпати всього життя. Там мусить бути ще щось – щось, чого я не знаю, що збуджує в мені неспокій і кличе мене. – На мить замовкла. – Досить про це, Борісе. Усе, що я кажу, фальш, стає фальшивим у момент, коли я промовляю, слова фальшиві, банальні й сентиментальні не поціляють, замінюються на ножі, а я не хочу тебе ранити. Проте кожне слово мусить бути ударом, якщо я хочу бути чесна, і навіть коли я думаю, що чесна, насправді все виявляється зовсім не так… Чи ти й сам не бачиш, що я нічого не розумію?

Ліліан підвела на нього погляд, в якому безсиле кохання змішалося зі співчуттям і ворожістю. Чому він змушував її повторювати те, що казала собі тисячу разів і хотіла вже забути?

– Клерфе хай собі їде, а ти за кілька днів і сама зрозумієш, яку помилку зробила б, поїхавши за цим щуроловом, – сказав Волков.

– Борісе, тут не йдеться про Клерфе, – відказала Ліліан без тіні надії в голосі. – Невже завжди мусить бути інший чоловік?

Боріс не відповів. «Навіщо я це їй кажу, – подумав він. – Я дурень, роблю все, щоб іще дужче відштовхнути її від себе! Чому я не скажу їй з усмішкою, що вона має рацію? Чому я не застосував цього старого фортелю? Хіба я не знаю, що програє той, хто прагне втримати, а виграє той, хто з усмішкою відпускає? Невже я забув про це?»

– Ні, – сказав він. – Не обов’язково має бути інший чоловік. Але якщо це так, то чому ти не запитаєш мене, чи не хотів би я поїхати з тобою?

– Тебе?

«Помилка, – подумав Волков, – знову помилка! Навіщо я їй нав’язуюся? Вона хоче втекти з лікарні, то навіщо мала б брати з собою хворого? Я є останнім чоловіком, з яким вона хотіла б подорожувати!»

– Я не хочу з собою брати нічого, – відказала Ліліан. – Я кохаю тебе, Борісе, але я не хочу з собою брати нічого.

– Ти хочеш усе забути?

«Знову помилка», – подумав він із відчаєм.

– Я не знаю, – сказала Ліліан пригнічено. – Я не хочу звідси брати з собою нічого. Не можу. Не муч мене!