Червона Офелія

Маркові нічого не залишалося, як повернутися до своєї сусідки.

— Пані Ліпінська, перепрошую, ми більше не будемо! Слово честі!

— Ну то що? — Чорницькому, схоже, було все одно. — Марку, то як? Як так сталося, розповідай!

— Я… — почав було Швед.

— Зачекай… Дай сам здогадаюся… Ти тепер працюєш на нову владу? Марко розвів руками.

— Костю… У всякому разі я тобі про все чесно розповів.

— Ну це вже ні в які ворота, молоді люди! Ви просто знущаєтеся з мене! — у відчаї вигукнула пані Ліпінська. — От вже не думала, Марку, що ти така невихована дитина! А видавався цілком пристойним хлопчиком!

Тут на пані Ліпінську почали шикати решта глядачів, і вона змушена була замовкнути сама.

— Я щось не второпаю, Шведе! — тепер, замість пані Ліпінської, обурено зашипів гусаком Чорницький. — Що ти за друг? Я познайомив тебе з жінкою, яка мені подобається, а ти вклав її у ліжко тієї ж ночі. Я ділюся з тобою всіма своїми планами, а ти поступаєш на службу і мені про те ні слова…

Марко потер обличчя. Не хотілося про це казати, але, вочевидь, мусів:

— Ну, ти ж мені теж не розповів, що після Одеси з Юрком Коцюбинським зійшовся і майже місяць із ним у Харкові геройствував…

— Чекай… — Чорницький криво усміхнувся. — То тепер тебе приставили з мною наглядати? Я чистий, Марку! — прошипів він. — За мною нічого немає. Я нікого не катував, не розстрілював, як Коцюбинський…

— Хіба я тебе у чомусь звинувачую? — проказав Марко. — Я до того, що кожен сам вирішує, Костю, про що казати, а про що помовчати. А з Олесею Дмитрівною все сталося несподівано… Але хіба могло бути інакше? Я з війни на війну, з госпіталя — знову у госпіталь… Мені прагнулося чогось іншого, людського. Якщо хочеш, я був готовий закохатися. І ось… з’явилася Олеся… Була б вона офіційно твоєю дівчиною, я і вухом би не повів.

— Яке тобі діло до того? — відрізав Чорницький. — Хіба мало жінок у місті?

— Слухай, Костю! Сталося те, що сталося. То що… Стрілятимемося?

— Та йди ти до біса, Шведе! — роздратовано відповів Чорницький. — Знати тебе більше не хочу. Не друг ти мені.

— Молоді люди! Востаннє благаю! — парасолька пані Ліпінської знову вперлася Маркові у спину.

Швед піднявся. Чорницькому скоро перейде, заспокоїться, але він і справді почувався кепсько.

— Поговоримо потім, Костю, після спектаклю.

Той і вухом не повів. Удав, що не почув. Дивився, як і належить, на сцену, де розгорталося дійство.

Марко тим часом пробрався до дверей. Опинився на другому ярусі, звідти звернув похмурим боковим коридором, і сходами — донизу. Шалено закортіло побачити її, Олесю. Тут десь мали розташовуватися гримерки акторів. Тож, напевно, гримерку актриси Біличенко йому відшукати буде не складно.

— Юначе, що вам тут потрібно? Сюди не можна! — перегородив йому дорогу черговий. Він впевнено виступив уперед, загородивши Марку дорогу.

— Мені можна, — відказав Марко. — Може, підкажете, де знаходиться гримерка пані Біличенко?