Червона Офелія
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-83-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Червона Офелія». Краткое содержание книги:
Заплутана історія з викраденим кліше перетворюється на справжню криваву драму, яка може зламати нашого героя або ж загартувати для майбутніх випробувань долі…
Динамічно, професійно і небайдуже від журналістки, випускниці історичного факультету Кам’янець-Подільського університету Лори Підгірної про героїв минулого, котрі були такими ж живими людьми, як і ми сьогодні.
Для широкого кола читачів.
— Ти обіцяла мені не палити, пам’ятаєш?
Вона повернулася до нього, відкладаючи в бік сірники.
— Так, вибач… Я справді обіцяла, — промовила вона, ламаючи цигарку в долоні.
Слухняно лягла горілиць.
— Хлопець, що приніс тобі на зберігання томик Шекспіра… — проказав Марко. — Він помер. Наклав на себе руки.
Біличенко здригнулася, рвучко піднялася.
— Олексій? Трегуб? — запитала вона. — Як? Чому?
— Не знаю… Це мені невідомо, — відповів Марко, знову вкладаючи її біля себе. — Його знайшли у лікарні, вже мертвим, витягнули із зашморгу. Я тому свідок…
Біличенко затулила обличчя руками.
— Боже… Боже… Але чому? І що він робив у лікарні?
Марко нахилився до неї.
— Він стояв на варті. Його вдарили, розбили голову. Ото й опинився у лікарні. Але навіщо накладати на себе руки… Я теж не розумію.
— Може, зі страху, що його звинувачуватимуть у чомусь?
— Так, може бути і таке, — погодився Марко. — Із приміщення, біля якого він ніс варту дещо викрали. Дещо важливе. Однак це не привід накладати на себе руки. Та якщо у Трегуба була тонка вразлива натура театрала… Ти казала, він полюбляв театр…
— Боже… Який світ страшний настав… — прошепотіла Біличенко. — Олексій поліз у зашморг… А ти… ти мені про це повідомляєш… у ліжку! Але я тоді не розумію, чому ти прийшов до мене серед ночі? Мене у чомусь підозрюють?
— Ні, ні… Звісно, ні! — Марко перегнувся через неї, потягнувся до френча, що лежав поряд із ліжком на килимі. Дістав з кишені клаптик паперу.
— Хоча дещо може тебе стосуватися. Ось… Я знайшов це у кишені Олексія Трегуба… Це його передсмертна записка. Точніше — сонет Шекспіра. Польською. Ці слова… — невпевнено й обережно промовив Марко. — Вони могли б бути адресовані коханій жінці, розумієш? І я подумав, що, можливо, ця записка призначалася тобі, бо переклад польською, наче з того томика Шекспіра, котрий Трегуб залишив тобі на зберігання.
Біличенко взяла з рук Шведа той клаптик, розгорнула його і піднесла ближче до гасової лампи.
— Ти казала, що була добра з ним, і він був небайдужим до тебе… — додав Марко. — От я й подумав…
— Я казала, що він хотів грати у театрі і сподівався, що я допоможу йому туди потрапити! — ковтаючи сльози, відказала Олеся. — Як шкода! Бідний хлопець…
Марко взяв з її рук ту записку.
— Якщо хочеш, я поверну тобі її, коли слідство буде завершене.
— Не потрібно… — витираючи сльози, відказала Біличенко. — У мене з Трегубом не було ніяких особливих стосунків, аби він міг писати мені такі рядки… І якщо ти сьогодні тут, щоб вивідати у мене щось, то мені нічого невідомо!
— Олесю, люба… — промовив нарешті Марко. — Ти пробач, усе виглядає справді по-дурному, але я прийшов сюди вночі, бо хвилювався за тебе. Самогубство Трегуба ще не доведене, і я попросив, аби для тебе виділили охорону… Якщо Олексія справді вбили, тобі може загрожувати небезпека, розумієш?
Біличенко повернула до Марка заплакане обличчя.
— Це правда?
— Так, — відповів він. — На дворі будинок відтепер охоронятимуть. І тебе… Мусиш потерпіти цю незручність якийсь час.
— Я не про те… — прошепотіла Олеся. — Ти направду хвилюєшся за мене?
— Так, — знову проказав Швед. — Дуже.
Вона знову обвила його шию руками, притягнула до себе.
— Ти перший, хто говорить мені такі слова. Хто турбується про мене так щиро… Але ж ти не такий простий Марку… Ти ж не просто хлопець з університету? Я не настільки дурна, я розумію: у тебе є власна зброя. Ти — військовий, що працює на нову владу..
— Щось таке… — тихо відповів він. — Та це не має жодного стосунку до нас із тобою. Повір.
Біличенко провела пальцями по його спині, намацала під лівою лопаткою шрам. Завбільшки, як п’ятак. Нижче ще один.
— Що це за сліди?