Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

В людових казках над кирничними водами стоять величезні закляті палати; в лісі над студеним джерелом в казці про дванадцять розбійників, записаної в Равськім, стоїть печера розбишак. В печері тій у темному підземному льоху знаходиться величезна діжка наповнена людськими головами, котрі злодії-розбишаки з забитих людий на купу поскидали.

Багатий чумак, – оповідає далі казка, – вертав раз тим лісом сивими волами додому. Серед темного ліса у ясну місячну ніч напали на него розбишаки, забрали сиві воли, одібрали гроші, старого же чумака завели до підземного льоху, стяли голову, кинули єї до величезної діжки, а решту тіла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жінка чумака зі своєю одинокою донькою на чоловіка, та діждатися не може, а далі і каже: «Пійдем, доню, в широкий світ тата шукати». – «Пійдем мамуню, – каже дочка, – та куди?» «Ти підеш тихим лісом, а я широкими полями-степами».

Пійшла донька тихим лісом, взявши з собою вірну собаку. Біжить собака попереду дівчини, шукає та нюхає, а дівчина іде та іде за нею. Іде день, іде другий, уже замучилась, ніженьками поллялася червона крівця та скропила биту лісову доріжечку. Змучена на четвертому дні, сіла дівчина під зелений явір та плаче-плаче дрібненькими слізоньками. А явір тільки скрип та скрип. Собака скулилася коло дівочих ніг та спить. Аж чує дівчина щось дуднить лісом; заперла дух у грудях та слухає. Чує, ржуть коні, пес зачав гавкати, дівчина знітилася та жде, що то буде такого. Аж тут підлітає дванадцять розбійників, страшні, бородаті та погані, як ніч.

«Що робиш, дівчино, тутка?» – запитався єї якийсь старий розбишака. «Тата шукаю», – одповіла дівчина. «А де ж твій тато?» – «Поїхав чумакувати сивими волами та не вертає.» Старий розбишака казав взяти дівчину з собою, привести до своєї печери та тамка замкнути у якусь темну хату з одним маленьким віконцем. Сидить дівчина та плаче, визираючи на світ через одне вікно. А до вікна день-денно прилітає маленька пташина та цвіркає, та б'є крильцями у шибку. Якось раз дівчина отворила віконце, пташина влетіла до хати, сіла собі на кілочку тай каже: «Не журися, дівчино, таточко твій недалеко звідси, дивися в тій стіні є двері», – вона стріпнула крильцями тай вдарила собою об стіну, – «потисни вдолині ногою і вони отворяться. Тогди іди до підземного льоху, дивися добре, тамка знайдеш діжу з людськими головами, а у куточку тіло твого батька. Біжи ж тоді з того льоху простенько до джерела, бери сім раз воду у губу та неси скропити нею трупа твого батька, приложивши до него і голову».