Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.
- Автор: Антология, Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-6585-8, 978-966-03-6586-5
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У ріках жиють русалки та топельники з зеленими студеними руками, з рогами, та кучерявим, русявим волосєм. В тих водяних духів палати з кришталю та прозрачного шкла, з синіми кровлями, а в середині них знаходяться заслані ложа з барвінку та водяних лілей.
Взагалі ріки та річна вода одограє вельми важну ролю в духовнім житю нашого сільського люду. В народних піснях, казках та оповіданнях дуже часто згадуєся про тихий Дунай, за котрий поїхав козак в далеку чужу чужину. Зі струї ріки стараєся згадати дівчина свою будучу долю та своє житє, пускаючи на Купала зелені з барвінку вінки на воду. З Щедрого вечора на Йордань опівночи вода переміняєся на вино, а той чоловік, котрий у Бога щасливий, зможе під той час з ріки зачерти вина місто води у свій збанок. Тоє віруванє розповсюджене особливо в сторонах положених над Дністром в селах: Літня, Тинів, Колодруби, Ропчиці та другі. І мені не раз зустрічалося видіти тамошніх селян в ту ніч ждучих тої години, в котрій би можна вмісто води зачерти вина.
Посвячена йорданська вода після людового віруваня охороняє чоловіка од розлучного рода нещасть та недругів. Чоловік обложений струпами, ранами та золотухою нехай тілько скупаєся в йорданськім полонці, а певне поздоровіє; таких людей лічить також купіль в воді в живний четвер. На Щедрий вечір місить у свяченій воді селянин пшеничне тісто, робить ним хрестики на дверях та стінах не тільки своєї хати але й всіх будинках, віруючи, що тим способом приступ всім злим та нечистим духам до свого домівства. Ба що більше! Зішкробане з хрестиків йорданське тісто помагає на різні слабості та хороби.
Я бачив в деяких сторонах нашого краю переведене людового забобону у йорданськім дні. Особливо в горах в Сяноцькому, вірить люд, що купелею в йорданській полонці зможе очистити та позбавити чарівниць та знахарів їхньої сили. Мені зустрінулося видіти в однім селі, як парубоцтво серед тріскучого морозу купало три баби в йорданській воді, котрих підозрівали в цілім селі о тоє, що вони є чарівницями та що забирають молоко коровам.
В Белзькім та Дрогобицькім вірує сільський люд, що коли чорна градова хмара над суне над село та поле, нічого не потреба робити, лише ждати на перше зернятко граду; тоє зернятко кинути до перехованої йорданської води, а град перестане падати.
В воду кидає вдосвіта на Різдво ґазда срібний грош та миєся в тій воді, думаючи, що тим способом він з цілою своєю сім'єю стане богатирем.
Але згадаймо звичай, розповсюджений не тілько по нашій Руси-Україні, але й по других слов'янських землях на Великодні свята, коли то парубки обливають водою дівчат! Є села по нашій землі, в котрих дівчина не борониться, добровільно даєся зливати студеною водою, тихо і покірливо стоїть вона при вербі над рікою, коли тим часом парубки одну коновку води за другою на неї ллють. Вона ж не борониться та не втікає, бо вірує, що тота вода надасть їй краси, здоровля, черствоти, а вконци принесе їй жениха та змінить не раз лукаву долю на ліпшу.
Так само, як річна вода, так само дощ та сніг почитує наш люд в своїх вірованях, казках та забобонах за святий, та односиться до него начеб до якого святця. В Грушови коло Дрогобича між дітьми записав я співанку, котру вони літом співали запрошуючи, щоби перестав дощ падати:
В Равськім представляє собі наш люд, що на чорних хмарах, під самісіньким небом, сидить страшно старий дід, борода у него аж по самі костки на ногах; скулившися ховаєся він перед ясним поглядом золотого сонця, бо боїться, щоби жарке сонце у літні дні посухи та спеки не висушило ему его мокрої бороди, у котрій дощ криєся. Коли повіє буйний вітер і потрясе бородою того старця, тогди пускаєся дощ. Деколи і тому старому діду забагаєся погуляти та розвеселити свої старі кості, тогди бере він за руку свою стару сестру – тучу, ослонює ясне сонце темними хмарами тай пускаєся у танець полями, степами, лугами та лісами.
В Руденськім кажуть, що дощем, градом, снігом та тучею володіє святий Ілія та св. Миколай. А тогди, коли в хмарах гоготить та гримить, сі два святі огненими колесницями розвозять калачики та кидають ними на землю.
Тихий, супокійний та тепленький літній дощ, котрий скрапляє селянські ниви, у вірованях, називаєся чистим, святим дощем. Бурю та дощ уливний називає наш люд нечистим, і тим дощем володіє нечистий дух або лиха сила.
В Дрогобицькім в Літині я чув такий опис дощу: «На вершках дерев сидить чоловік та тримає на плечах шкіряний міх дощу. Як тілько захмариться та вітер повіє, летить той чоловік попід самісінькі хмари, бере сито та зо свого міха ллє на него воду. Деколи вітер свариться з тим чоловіком, тогди віддирає від него шкіряний міх, теліпає ним з цілої сили тай тим способом спроваджує на землю тучу».