Україна у революційну добу. Рік 1917

Якщо кількість членів організації не перевищувала 50, вона мала право направити одного делегата з вирішальним голосом, більше 50 — відповідно двох, понад 100 — трьох, 200 — чотирьох, 300 — п’ятьох (але не більше)2. З дорадчим голосом участь у з’їзді міг взяти, з дозволу президії, будь-який “організований українець”[162].

Передбачалося виголошення загальноінформаційних рефератів:

“1. Державне право і федеративні змагання на Україні.

2. Федералізм. Домагання демократичної Федеративної Російської Республіки.

3. Автономія широка і обмежена; національно-територіальна і національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України.

4. Права національних меншостей та їх забезпечення”[163].

Передбачалося також обговорення низки рефератів з конкретніших проблем досягнення автономного статусу України у федеративній демократичній республіці Росія.

Побоювання організаторів, що через погану інформованість, незадовільну роботу транспорту, а, можливо, й низьку політичну активність українства з’їзд виявиться не досить представницьким, не виправдались. З існуючих в історіографії тверджень, що присутніми були 1500 делегатів (П.Феденко), 900 (М.Грушевський, П.Христюк) найбільш вірогідною видається цифра 700 (В.Винниченко). В усякому разі найближчими до неї є долі про голоси, подані під час виборів Голови та членів Центральної Ради. Очевидно, досить значною була й кількість запрошених, що спричинилося до певного різнобою у підрахунку делегатів. Проте й остання із наведених цифр вельми переконлива і справляє неабияке враження.

Після століть нещадного гноблення й безупинних переслідувань українство навдивовижу швидко відродилося й буквально вибухнуло небаченою активністю. Почесне місце серед делегатів, які прибули на з’їзд, посіли відомі українські культурні та громадські діячі — М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, І.Шраг, П.Стебницький, Л.Старицька-Черняхівська, Д.Дорошенко, М.Загірня (Грінченко), С.Ерастов, М.Левицький.

Проте, безперечно, має рацію В.Верстюк, стверджуючи, що головним «героєм» з»їзду став до того незначний (або ж дуже мало репрезентований українським рухом) елемент — селяни, солдати, робітники[164]. Разом з інтелігенцією, студентською молоддю вони упродовж найкоротшого часу, буквально блискавично, стали усвідомлювати себе частинками, складниками єдиного національного організму, гордо називати себе «українцями». В чомусь — інтуїтивно, в чомусь — свідомо, але беззастережно вливаючись до лав руху, вони тим самим безповоротно надавали йому масового національно-політичного спрямування й характеру. Це зворушило навіть академічно-холодного М.Грушевського: «Щирий порив відразу об’єднав і злив в одно тіло сю кількатисячну громаду, що зібралася з різних частин України вперше на великі національні збори»[165].

Вся робота з’їзду стала яскравою маніфестацією міцніючої національної єдності, впевненого перетворення різноликої і різнорідної армії делегатів на виразний, цілком певний, цілеспрямований представницький орган нації.

Активність делегатів можна охарактеризувати як бурхливу — протягом трьох днів сталося більше 300 виступів, не рахуючи величезної кількості (понад 350) вітань, що надійшли на адресу з’їзду практично з усіх куточків України та і з-поза її меж[166].

Душею форуму став М.Грушевський, який відкривав з’їзд, був одностайно обраний його почесним головою, постійно перебував у епіцентрі дискусій. З його позицією солідаризувались доповідачі, промовці, його ідеї, теоретичні висновки переносилися до документів, що ухвалювались.

Першого дня було виголошено й обговорено реферати: «Державне право і федеративні змагання на Україні» (доповідач Д.Дорошенко); «Федералізм. Домагання демократичної федеративної Російської Республіки (О.Шульгин); «Автономія широка і обмежена, національно-територіальна й національна. Домагання широкої національно-територіальної автономії України і права національних меншостей та їх забезпечення» (Ф.Матушевський).

На завершення першого дня роботи з»їзду за пропозицією М.Грушевського було зачитано і після врахування деяких поправок одностайно прийнято резолюції, в яких синтезувалися тогочасні настрої українства:

«1. Згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу з’їзд вважає, що тільки національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх иньших народностей, котрі живуть на Українській Землі.

2. Що той автономний устрій України, а також і иньших автономних країн Росії матимуть повні гарантії для себе в федеративнім ладі.

3. Тому єдиною відповідною формою державного устрою З’їзд вважає федеративну демократичну Республіку Російську.