Україна у революційну добу. Рік 1917

Один із лідерів УПСР досить критично відгукнувся на рішення конференції УСДРП, саркастично зауваживши з цього приводу: "Само собою розуміється, що з цих балачок про об'єднання нічого не вийшло", а "окремі фракції рос. соц. — дем. партії виясняли своє відношення до національної програми укр. соц. — дем. не в кабінетах і не резолюціями, а запеклою боротьбою проти тієї програми і навіть самої партії, називаючи її не соціалістичною і не робітничою, а дрібнобуржуазною, міщанською і шовіністичною, хоч українська соц. — дем. партія була (за винятком частини національної її програми і діяльности в цій галузі) типовою меньшевицькою російського типу соц. — дем. партією"[158].

Якщо останнє зауваження визнати слушним, то доведеться, усупереч закидам П.Христюка проти УСДРП, погодитися з тим, що й інші українські партії за своїми програмами мало чим різнилися від загальноросійських. І в цьому переконує не лише вся попередня логіка міркувань автора, а й плани об'єднання різних українських політичних організацій в одну спільну партію.

Пропаганді ідей Української революції, українського відродження надзвичайно прислужився випуск перших українських газет. Питання про створення власного друкованого органу Центральна Рада висунула вже 13 березня 1917 р. А 19 березня — в день української маніфестації — вийшов у світ перший номер «Вістей з Української Центральної Ради». У ньому було вміщено повідомлення про створення Центральної Ради, про її організаторів-засновників, звернення Центральної Ради до українського народу, інформацію про перші кроки діяльності українського керівного центру, інші матеріали.

25 березня було започатковано видання «Нової Ради» — значною мірою рупора тупівської інтелігенції, соціалістів-федералістів. 30 березня з’явився перший номер органу УСДРП — «Робітничої газети». Дещо пізніше дістали можливість поширювати свої ідеї українські есери. Вони досить ефективно використовували газету «Народня воля» — офіційний орган ЦК Селянської спілки.

Повсюдно виникали різноманітні українські організації, що справляли дедалі помітніший політичний вплив на перебіг подій. Активізувалася «Просвіта», зміцнювалися військові клуби, множилися професійні спілки, наймасовішою і найавторитетнішою серед яких була Селянська спілка, де переважали українські есери.

Найважливішою подією початкового етапу Української революції став Всеукраїнський національний з'їзд (конгрес), проведений у Києві 6–8 квітня 1917 р. з ініціативи й під керівництвом Центральної Ради. Його значення зумовлювалося уже самою метою скликання форуму. За місяць революції український визвольний рух набув такого розмаху, що Українська Центральна Рада у своєму первинному складі не могла вже розраховувати на успішне керівництво ним. Все українське суспільство, його провід також відчували потребу в перетворенні Центральної Ради на авторитетніший і правоздатніший орган, аніж той, який було створено на початку березня 1917 р. переважно з представників київських громадських організацій. Водночас виникало бажання у такий своєрідний спосіб продемонструвати свої потенції і можливості у всеукраїнському масштабі й намітити завдяки підтримці авторитетного національного органу принципову лінію національно-визвольної боротьби, неминучість якої ставала дедалі очевидною.

У статті М. Грушевського «На Всеукраїнський з’їзд», опублікованій 29 березня 1917 р., містився заклик до українців і неукраїнців «всіх областей, країв і закутків нашої національної території, що стоять на українській політичній платформі», взяти активну участь в його роботі, яка сприятиме успішному виконанню покладених на нього сподівань. Центральне завдання з»їзду, наголошував М. Грушевський, — «завершити нашу організацію. Центральна Рада, створена у Києві з представників усіх київських організованих українських верств і доповнена делегатами організацій позакиївських, уже тепер, в своїм тимчасовім складі, являється признаним усім свідомим українством центральним українським урядом. З»їзд має дати йому останню форму, вибрати його в постійнім уже складі… одним словом, привести в систему і порядок всеукраїнську національну організацію».

Разом з тим М.Грушевський у своїх мемуарах, повертаючись до подій того часу, наводить деякі факти, свої міркування із цього приводу, які, з одного боку, дещо "приземлюють" значимість форуму, а з іншого — розкривають "внутрішню логіку" підготовки з'їзду. Голова Центральної Ради зазначає, що ініціатори акції хотіли провести її "як можна скорше, щоб задокументувати перед центральним урядом серйозність і невідкличність українських соціальних домагань. Тимчасовий уряд мав тенденцію відкладати все до Установчих зборів і туди пакував українську справу в комплексі національного питання взагалі. Але справи Фінляндії, Польщі, Полудневого Кавказу він признавав постільки ясними самі собою, що уважав можливим негайно, своєю властю декретувати їм політичні права, не чекаючи Установчих зборів. Нам, значить, треба було продемонструвати загальнонародний імперативний характер українських домагань, можливо, яскраво і недвозначно, — коли ми хотіли добитись розв'язки українського питання. А ми ж і не думали ні про яку іншу розв'язку, крім мирної. Через голови наших київських неприятелів і клеветників нам треба було показати не тільки Тимчасовому урядові, а всьому російському громадянству, що наші домагання — се домагання загальні, народні, і народ чекає їх сповнення нетерпеливо, бере до серця кожду проволоку, і жартувати таким відкладанням "до Установчих зборів", котрі невідомо коли відбудуться, се річ не зовсім безпечна. Що сі домагання треба задовольнити негайно, коли Тимч[асовий] уряд і вся демократична Росія хоче, щоб український народ брав до серця її інтереси, і охороняв, і підтримував як свої!.."[159].