Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Як би я хотів знову навчитися не вигадувати собі питань, абстрактних і спекулятивних, тобто таких, на які не існує відповіді. Вигадування питань — це монолог і без-відповідальність, німування самотності, тоді як перебування в готовності, сама постава цього перебування означають дозвіл/розказ речам іти своїми, тільки їм відомими шляхами до буття у формі речей, згоду на квітування троянди. Єдине, що вимагається від того, хто перебуває в готовності — це непричетність дбайливості. Саме тоді прорізається слух справжніх, конкретних питань, у яких завжди присутня відповідь на споді розуміння. Якщо я розумію, про що мене питають, я знаю відповідь, і відповідаю, залишаючись глухим до поклику сирен необов'язкового. Коли приходять справжні питання — тоді приходить буття. Прихід питань — це вияв прихильності буття до нас, визнання нас своїми, тобто приналежними буттю, буттєвими, живими.
І ще раз: готовність замість очікування. Готовність пригоди. Кожний виклик, який прийде, буде конкретним питанням-пригодою. Але в кожній пригоді є й те, що стане у пригоді. Тому не слід вигадувати собі «пригод», бо це всього-на-всього штучне конструювання й «організація» мертвонародженої імітації буття: сущого. Те, що стане в пригоді, виростає з пригоди, а не здобувається шляхом тих чи інших технічних/магічних зусиль. Саме це проростання свідчить про буттєвість пригоди, про те, що вона є живим, яке приходить до живого.
Готовність стати у пригоді й стояння в цій готовності — це до-речність, відкритість до речей. Передражнюючи Гайдеґґера, можна висловитися й так: до-речність — це дозвіл речам речувати в їхній нікомуненалежності. Цей дозвіл можна дати тільки тоді, коли сам стоїш у нікомуненалежній причетності.
Бо нікомуненалежніеть — це єдине для всіх.
Річ межує. Межі речі — це не клітка, де тримають «істоту» речі, але місце її і трон, із якого річ правує, межуючи.
Річ береже. Виходячи з берегів, річ втрачає себе. Речі течуть у межах свого трону й ця течія називається тронезис. Проте видимість речі для інших є її виходом-із-себе.
Речі речуть. Але це постає як мовчання речей — для занурених у сон мови.
Межі речі — це її міра (модус), її смирення. Виходячи в безмір, річ втрачає себе — через зраду міри, відступництво від міри, вона перестає слідувати слідові міри ейдоса і втрачає на-слідство: сóбість, самість.
Міра — це внутрішність речі, її нерозкритість і сокровенне.
Речі при-речені.
До тебе прийдуть тільки свої. Одначе, вони прийдуть тільки тоді, коли ти вже готовий стати у пригоді й можеш дати згоду на неї, згоду на відповідь або дар, або жертву. Справжні пригоди й питання стануться щойно тоді, коли ти готовий. Все починає діятися тоді, коли ти вже готовий не лише до приходів, але й до відходів буття, разом із Йовом відкриваючись до погоди і негоди, до гожого й не-гожого.
Це буттєва гідність, найвища шляхетність. Щойно тоді, коли ми гідні, ми годимося для буття. Подібна придатність означає володіння можливістю дати, багатство потенції на противагу неможливості дати, яку Арістотель називав «ентелехією», а Рільке у «Вазі троянд» — Niemals-Gebenkönnen. Бо ж гідним і годящим, гожим для буття в бутті є той сам, який є собою.
Зовсім несподівано довкола западає велетенська тиша. Стих шум дощу в тополиному листі, цвіркун затих, — може, заснув? — і сестри нічні, нетлі не рвуться до фальшивого вогню, вигаданого людьми, повсідалися хто де — на портьєрах, на книгах, на вазоні з квітами, яких не забуваєш поливати щовечора. Ці домашні квіти додають трохи певності; мабуть, чимось подібним для людей, що жили перед нами, був дух домашнього вогнища, запах однієї й тієї ж страви, яка в кожному домі пахне по-різному. Я підводжу голову і прислухаюся: так, ця тиша справді дуже незвична. Таке враження, ніби вимкнули електрику або зупинилося серце. Може, ця тиша настає після кожного продумування теми, вдало доведеного до кінця. Таке трапляється дуже рідко; зазвичай губиться спрямованість уваги, втручаються сторонні мотиви або ж утома, — і ти залишаєшся сам-один посеред ментального лабіринту, з уривком нитки в руці. Натомість тема, продумана до останку, не залишає по собі жодного «сміття» у виглядів образів, асоціацій тощо; велетенська тиша — це тиша після очищення, спочинок на березі після довгого й виснажливого плавання. Але людина рідко вирушає до цього плавання. Непродумані теми, непобачені образи й символи накопичуються в ній, зсідаються в шари, пригнічують ліниву напівсвідомість. Добре знаючи розумом, що порятунок від такого стану речей — в русі й практиці, людина, проте, не може задіяти своєї душі й тіла, не може вступити до всеочисних вод творчості й сну. Наша високорозвинена людина рухає лише складками на чолі; а цього недостатньо, щоб не втопитись у повені неосмисленого, яка піднімається вище з кожною наступною хвилею існування. Наша людина вдає, нібито вона не чує або ж не розуміє покликів і запитань, звернених буттям безпосередньо до неї. Лінива і настрашена істота, вона не розуміє, що це її вдавання не може врятувати від того, що є істотним: від неминучості осмислення.