Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-05-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика». Краткое содержание книги:
* * *
Костянтин Москалець народився 1963 року в місті Бахмачі на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. 1990 року заочно закінчив Літературний інститут у Москві. Як автор і виконавець власних пісень працював кілька років у львівському театрі-кабаре «Не журись!», побувавши з ним на ґастролях у більшості країн Європи. Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації «Авторська пісня». Особливої популярності набув його шляґер «Вона» — у виконанні Тараса Чубая та рок-групи «Плач Єремії». Від 1991 року Костянтин Москалець живе в селі Матіївка біля Бахмача, займаючись тільки літературною працею.
Опублікував дві збірки поезій — «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), повісті «Куди мені подітися?» (1990) та «Досвід коронації» (1994), низку оповідань, філософських та літературно-критичних нарисів. 1995 року за «Досвід коронації» отримав нагороду журналу «Сучасність», а ще через рік ця повість вийшла в США в англійському перекладі Асі Гумецької та Джесіки Тредвей («А Crowning Experience»). Москальцеві твори перекладалися також німецькою («Der Kirschbaum», 1998) та польською («Wiersze», 1995; «Miesiąc miłowania księżycem», 1997) мовами.
_______
На обкладинці використано роботу Миколи Кумановського «Темна українська ніч» (1997)
Наш безсонник не є надто великим ориґіналом, рятуючись від припливів хаосу ідеєю направи або ж ритуалу. Злій безконечності кочових набігів аморфності він хоче протиставити добру сталість і неперервність опору. Якраз ритуал бачиться йому провідником духовної енергії понад усіма прірвами сну, якраз у методичному, щоденному, ретельному виконанні одного й того самого сподівається він уберегтися від множинності «невідворотних випадковостей», кажучи словами поетки, від тієї множинності, якою вщерть наповнене наше існування. Він розуміє, що істотною є не імітація того або іншого обраного ладу, яка неодмінно закінчується конструюванням нежиттєздатної замкненої системи (приклади такої імітації кожен із нас постійно має перед очима: казарма, в'язниця, монастир, лікарня, метро); необхідною умовою кожного органічного ладу є його створення щоразу наново або ж уперше, неквапливе вирощування і плекання в образі живої істоти, а не похапливе механічне складання з запасних частин. Єдиним критерієм життєвості ладу самотник обирає власне серце і безпомилковий досвід прирощення буття, оте непередаване словами враження присутньої істини, — або ж Святого Духа, якщо скористатися категоріями християнської парадигми. Одночасно з цим вибором самотник усвідомлює ще одну небуденну обставину: остаточна досконалість, довершеність ладу, остаточне його втілення є смертю, неможливістю щось додати або змінити.
Туг я спохоплююся, бо мислення в черговий раз зробило характерну помилку, ототожнивши себе з самим собою, таким собі трансцендентним суб'єктом, непідвладним безсонню, хворобам або поганому настроєві, викликаному низьким тиском тощо. Не існує такого уявлення, яке б не було уявленням того, хто його має. Уявлювання найдосконалішого способу життя виявиться безсилим перед сущим, до якого хочуть застосувати цей метод, спосіб або ритуал; тим більшою буде ця безсилість, коли той, хто уявляє і збирається застосувати спосіб, усвідомить, що він не може вийти задля цього за межі себе-сущого. А застосування потребує насамперед окремішності, розрізнення поміж суб'єктом-об'єктом.
Але уявлення і планування — це не те саме, що й вирощування ладу. Йдеться не про порядок у частковостях, навіть не про наповнення внутрішнього порожнього простору живим часом; мається на увазі неперервність зв'язку, що з'єднує дні й роки, хребет долі, неможливий без осмислення вповні свого існування. Лад — це не обов'язково обрахованість; лад — це доля. Осмислене втілення ладу буде структуруванням долі, подібно до того, як історія є структуруванням природного буття й наповненням його часом людини. Але здійснювання історії в природі не є осмисленим утіленням чогось перед-даного або ідеального. Як можна втілювати лад долі, не знаючи цієї долі наперед? Ми звикли до порівняння долі зі шляхом; тільки пройшовши той шлях до кінця, довідаєшся, куди він вів. Проте, слово «осмислення» в моєму розумінні означає не «відання» або ж «знання». Знання завжди виникає внаслідок чогось, це велике спізнення і спрощення, велика неповнота. Натомість осмислення і є, властиво, рухом буття, синонімом долі, в якому, однак, відсвічують ще й інші нюанси значення, адже І осмислення — це й відданість долі, яка протистоїть кожній перед-даності й долає її, це довіра до долі й любов, це свідома корекція та покірне слідування законам свого росту; осмислення — це прощення долі й терпимість до неї. Осмислення як покора означає не пасивне перетерплювання долі, а захоплене її проявлення; воно потребує безстрашності й самозречення, яке в осмисленні перестає бути безповоротною втратою самототожності. Самозречення — це зречення всього випадкового й безладного (без-дольного), пасинкування аморфного в собі задля інтенсивнішого й структурованішого проявлення, гераклітівська «сухість» і позбування надміру «вологи».