Сутінки

— Я хотів дещо у тебе запитати, а ти збила мене з думки, — засміявся він. Здається, до Едварда повернувся гарний гумор.

— Скажи мені, у тебе роздвоєння чи розтроєння особистості? — сухо запитала я.

— Ти знову починаєш. Я зітхнула.

— Ну гаразд, що ти хотів запитати?

— Я тут подумав, у ту суботу, коли відбудеться весняний бал…

— Це жарт, чи що? — перебила я, повертаючись до нього. Моє обличчя витягнулося, коли я побачила його вираз.

Очі посміхалися лукаво й весело.

— Ти не будеш така люб’язна, щоб дозволити мені закінчити?

Я прикусила губу і з’єднала пальці рук у замочок, щоб часом не накоїти дурниць.

— На днях я почув, що ти збираєшся до Сієтла, і хотів поцікавитися, ти не проти, щоб тебе підкинули?

Оце так сюрприз.

— Що? — не розуміла я, куди він хилить.

— Ти не проти, щоб тебе підкинули до Сієтла?

— Хто? — заінтриговано запитала я.

— Я, звичайно, — чітко вимовив він кожен склад, ніби розмовляючи із розумово неповноцінною.

Я досі не могла вийти зі ступору.

— Навіщо?

— Ну, я планував найближчим часом навідатися в Сієтл і, правду кажучи, не впевнений, що твій пікап витримає дорогу.

— Пікап у відмінному стані, спасибі велике за турботу.

Я знову рушила, але подив був завеликим, щоб підтримувати належний рівень гніву.

— А скільки разів тобі доведеться заповнювати бак? — Едвард знову наздогнав мене.

— Не розумію, чому відповідь на це питання має тебе обходити.

Клятий власник блискучого новенького «вольво»!

— Марнування вичерпних ресурсів Землі стосується кожного.

— Едварде, давай по-чесному, — я відчула, як тілом пробігають іскорки, коли я вимовляю його ім’я. Ненависне почуття. — Я тебе не розумію. Я вважала, ти не хочеш зі мною дружити.

— Я сказав, що було б краще, якби ми не дружили, проте не говорив, що не хочу стати твоїм другом.

— О, дякую, тепер усе зрозуміло, — сарказм дався мені нелегко. Я відчула, що зупинилася. Наразі від дощу нас захищав дах кафетерію, і я могла краще роздивитися Едвардове обличчя. Що, понад усякий сумнів, не сприяло чіткості мислення.

— Для тебе було б… безпечніше не дружити зі мною, — пояснив він. — Але я стомився тікати від тебе, Белло.

Коли він говорив останнє речення, його очі яскраво засяяли, а голос забринів щирим почуттям. Я вмить забула, як треба дихати.

— Ти поїдеш зі мною в Сієтл? — запитав він, не змінюючи тону.

Не здатна говорити, я лише кивнула.

Він на мить усміхнувся, потім набрав серйозного вигляду.

— Тобі насправді варто триматися від мене подалі, — попередив він. — Побачимося в класі.

Він круто розвернувся і пішов назад по доріжці, якою ми щойно йшли.