Сутінки

— Белло? — голос не мав би видатися таким знайомим, ніби я не пару коротких тижнів, а все життя насолоджувалася його звучанням.

Я повільно, неохоче обернулася. Не хотіла відчути те, що, знала, відчую, тільки-но погляну на занадто досконале обличчя. Коли я нарешті повернулася до Едварда, у мене був підозріливий вигляд. Його лице нагадувало згорнену книгу. Він сидів мовчки.

— Що трапилось? Ви знову розмовляєте зі мною? — нарешті поцікавилась я ненавмисно роздратованим голосом.

Його губи смикнулися, борючись із посмішкою.

— Та ні, не зовсім, — визнав він.

Я заплющила очі та глибоко вдихнула носом, розуміючи, що починаю скреготіти зубами. Він чекав.

— То чого ж ти хочеш, Едварде? — запитала я, не розплющуючи очей: так розмовляти з ним було набагато легше.

— Вибач, — у його голосі бриніла щирість. — Я знаю, що поводжуся дуже нечемно. Але так краще, повір.

Я розплющила очі. На Едвардовому лиці був серйозний вираз.

— Я не розумію твоїх слів, — обережно мовила я.

— Буде краще, якщо ми не дружитимемо, — пояснив він. — Повір мені.

Я примружилася. Це ми вже чули.

— Шкода, що ти не збагнув цього раніше, — прошипіла я крізь зуби. — Міг би вберегти себе від такого жалю.

— Жалю? — вочевидь, мої слова і те, як я їх вимовила, захопили його зненацька. — Жалю через що?

— Через те, що ти не дозволив клятому фургону мене розчавити.

Едвард був приголомшений і витріщився на мене, не вірячи власним вухам.

Коли він нарешті заговорив, то здавався майже розлюченим.

— Ти гадаєш, я шкодую, що врятував тебе?

— Я знаю, що це так, — відрізала я.

— Нічого ти не знаєш. Він точно розлютився.

Я різко відвернулася, стиснувши зуби, щоб стримати дикі звинувачення, які хотілося жбурнути йому в обличчя.

Зібравши книжки, я підвелася і попрямувала до дверей. Я збиралася граційно випливти із класної кімнати, але, звичайно ж, перечепилася через носак власних черевиків у дверях і впустила книжки. Якусь мить я нерухомо стояла, роздумуючи, чи не варто залишити їх на підлозі. Потім зітхнула і нахилилася, щоб зібрати їх. Едвард був тут як тут і встиг згребти їх в оберемок, який віддав мені з незворушним виразом обличчя.

— Дякую, — відповіла я голосом Снігової Королеви. Він примружив очі.

— Завжди будь ласка, — не розгубився він.

Я рвучко випросталася, знову відвернулася і не оглядаючись велично попрямувала до спортзалу.

Фізкультура була жорстокою. Ми перейшли до баскетболу. Команда не пасувала мені м’ячі, це добре, але погано те, що я безліч разів гепалася на підлогу. Інколи падала не тільки я. Того дня моя незграбність зросла, бо думки крутилися навколо Едварда. Я намагалася зосередитися на ногах, але він постійно заповзав у голову тоді, коли потрібно було тримати рівновагу.

Як завжди, закінчення занять принесло полегшення. Я ледве не бігла до пікапа — навколо вешталося забагато людей, з якими я прагнула уникнути зустрічі. Під час аварії пікап зазнав мінімальних пошкоджень. Довелося замінити задні фари; якби я прискіпливо ставилася до його зовнішнього вигляду, то могла б трохи підрихтувати кузов. Тайлеровим батькам довелося продати фургон на запчастини.