Сутінки

— Тату, — сказала я, коли він майже закінчив вечеряти.

— Так, Белло.

— М-м-м… я хочу тобі сказати, що збираюся на день до Сієтла — через суботу відсьогодні. Ти не проти?

Я не планувала просити дозволу і започатковувати погану традицію, але фраза вийшла грубуватою, тому я дещо видозмінила її кінцівку.

— Навіщо? — здивувався він, наче на світі не було нічого, чого не можна знайти у Форксі.

— Ну, я хотіла придбати пару книжок — бібліотека тут дуже бідна — і заодно походити крамницями…

У мене було більше грошей, ніж я звикла мати, адже завдяки Чарлі я не витратила на машину ні копійки. Хоча, з іншого боку, після кожного візиту на заправку гаманець не те щоб важчав…

— Пікап з’їсть чимало бензину, — сказав Чарлі, ніби прочитавши думки.

— Знаю, я заправлюся у Монтесано та в Олімпії, і в Такомі, якщо доведеться.

— Ти поїдеш сама? — запитав він. Хтозна, підозрює він про наявність у мене не відомого йому хлопця — чи просто хвилюється після випадку на стоянці?

— Сама.

— Сієтл — велике місто, ти можеш заблукати, — стурбовано мовив він.

— Тату, Фенікс був уп’ятеро більший за Сієтл. Я можу скористатися картою, не панікуй.

— Хочеш, я поїду з тобою? Я зробила відчайдушну спробу приховати переляк.

— Тату, все нормально. Швидше за все, я простирчу цілий день у роздягальнях. Ти знудишся.

— Гаразд, добре.

Думка про те, що доведеться сидіти в крамницях жіночого одягу бодай якийсь відрізок часу, моментально роззброїла тата.

— Дякую, — посміхнулась я йому.

— А на весняний бал ти встигнеш?

Бе-е-е. Тільки в такому маленькому містечку батько може знати, коли у школі проходять танцювальні вечірки.

— Ні, тату, я не танцюю.

З-поміж усіх людей на світі саме він повинен поділяти мою нелюбов до танців. Проблеми з координацією дісталися мені у спадок не від мами. Він зрозумів.

— Тоді добре, — підсумував він.

Наступного ранку, заїхавши на стоянку, я навмисне припаркувалася якнайдалі від сріблястого «вольво». Я не хотіла випробовувати власну силу волі, щоб потім не довелося купляти Калленам нове авто. Вилізши з кабіни, я машинально гралася ключами. Вони впали у калюжу під ногами. Я нахилилася, щоб підняти їх, але білосніжна рука з блискавичною швидкістю вихопила їх у мене буквально з-під носа. Я різко випросталася. Едвард Каллен стояв поруч, розслаблено спершись на пікап.

— Як ти це робиш? — злість боролася в мені із за чудуванням.

— Роблю що? — відповів він, простягаючи ключі. Я підставила руку, він впустив їх у долоню.

— З’являєшся нізвідки.

— Белло, хіба я винен, що ти винятково неуважна, — сказав він тихим, оксамитовим, глибоким голосом.