Квітка кохання

Як хотіли і могли, Дівок в баржу позганяли І на північ повезли. І у тому океані, Де завжди скрипів мороз, Всіх дівчат пороздягали Й їм зробили паровоз. Й під тим морозним небом, Там, де холодно й моржу, Ті «орли» по ласці Божій Потопили ту баржу. Що то був за рев, за крики, Як топились ті дівки, Тільки наші яничари Всі від радощів ревли. Що то був за рев, за крики – Океан почервонів, Й після того над льодами Стяг кровавий завихрів. А ти, Боже, дививсь мовчки На оті їх муки. Як же міг не заступитись, Хоч були ті й суки? Адже ти створив їх, Боже, По своїй подобі, Як же міг не захистить їх, Звідки стільки злоби? А як хвилі вгамувались Від криків у морі, В нічнім небі появились Скрізь кроваві зорі. І вони, немов русалки, Визирали з неба, І «героїв» тих шукали, Й там вже, де не треба. Чим ті феї завинили? Й досі я не знаю, Тож не можу і заснути, Коли спать лягаю. Бо коли відкрию очі, То в морській безодні Уявляю, як лежать ті Десь на дні самотні. Чим вони перед тобою Завинили, Боже, І чому не покарав ти Виродків тих тоже? Як же можна винуватить Жіночок за вроду, І за те, що їх всі хочуть, У любу погоду? Й чи ж вони у тому винні? Не стану перечить, То навіщо свою вину Їм валить на плечі? Адже ті, що їх судили – Хлопці із еліти – Їх залишили самітних, Як під снігом квіти. Але німців, ті слов’янки, Так зачарували. Що вони їх із-під снігу Тут же відкопали. Тих, кого судити треба, Тих у нас не судять, Тож, хіба оті убивці То нормальні люди? Та хіба ж ти те не знаєш, Що жінки в нас вперті Та відмова в час воєнний Рівноцінна смерті. А тому я вимагаю Кожну ту Іуду, Що дала наказ вбивати, Притягти до суду . Ну невже, за те, що дівка Має гарну вроду, З нею треба боротися, Як з «врагом» народу? Тож скажіть ще їм спасибі І моліться Богу, Що в них силу віднімали Для свого народу. Бо якби не їхня врода Та не їхня ота… гра, То, якщо сказать по правді, Хрен твоя б перемогла! Пройшли тижні, пройшли роки Після теї бойні, Ідуть хлопці при лампасах, Як коти… «довольні». Ще й сьогодні чути регіт На усю державу. Йдуть кати мого народу Що вершили «славу». Пройшли тижні, пройшли роки По тому погрому, Йдуть веселі кедебісти В орденах додому – За відвагу над «ворогом», Аж смішно сказати, А то ж могла буть сестра їх Або рідна мати. А то ж могла буть сусідка Чи його дружина… Як же міг таке ти вдіять, Якщо ти мужчина? Як же міг, скажи, підняти Ти на жінку руку, Ту, що щастя нам дарує, І тобі й онуку? Скільки плям ще невідкритих, Невідомо в світі, Де пройшли ці душогуби З вищої еліти? То ж і хочеш, чи не хочеш, Й на те є причина, Що думаю невідступно, Хто ж ти є, людино? Ти людина чи тварина, Чи ти є падлюка, Бо хіба ж мужик на жінку Зміг би піднять руку? Чи ти й справді похвал гідна, Чи вбить тебе треба? Адже скільки бід і горя На землі від тебе. Зупинись і подивись ти, Що ти натворила, І скількох ти братів менших Уже погубила? А це ж все таки людина, І до того ж чарівна, Від якої навіть в дурнів Піднімається… весна. То ж у чім її провина? – Я хотів би запитать, – Що дарує дурням щастя? Що народжена кохать? Адже жінка – то як квітка, Якщо можна так сказать, Й Богом створена для того, Щоб ту квітку цілувать. Ой, людино, ти, людино, Ти, немов зубило, Й щоб таке неповноцінне Світом володіло? Що ж ви, люди, зупиніться, Зупиніть цю жопу, Поки вірус не проник цей Й далі у Європу. А тепер я знов звертаюсь До отого моря, У якому води менше Аніж сліз і горя. З того часу потоплені Всі пооживали І на хлопців у кокардах Полювати стали. З того часу ті дівчата В ставках проживають І як вечір зійде з неба Хлопців дожидають.