Самотній вовк

Я ковтнув останні слова й сів, радий, що виковзнув з-під надокучливого погляду. Починаючи промову, мав намір закінчити лозунгом, бадьоро та оптимістично і зараз страшенно лютився. Майже не приховуючи злості (у лісі пахло людиною, вовк ошкірився і припав до сухого листу), я поглянув на свого колишнього зава, мов на смертельного ворога, але він уже опустив очі в папери.

— Товариші! — Прагнімак підвівся з-за столу. — Мені здається, що ми не повинні нехтувати думкою нашого молодшого колеги. Звичайно, його пропозиції наївні, схожі на байку, де оркестранти міняються місцями, ви пам’ятаєте, що з того вийшло, але в них є головне — бажання пошуку. Ми стоїмо перед необхідністю докорінно перебудувати нашу роботу, так би мовити, узгодити наш пульс із пульсом науково-технічної революції. Найближчим часом ми зберемося усім колективом і будемо дуже серйозно про це говорити. А поки що перейдемо до наших поточних справ…

Час було обідати.

Я зазирнув у кімнати — порожні. Вийшов на вулицю і побачив Великого Механіка та Льольку — уже метрів за сто від контори. Я гукнув — вони навіть не озирнулись. Уперше вони не зачекали мене, досі ми обідали разом. Неприємно замлоїло у грудях, але наздоганяти рядових працівників контори помічникові директора було принизливо. «Ти диви, сіряк, а корчить із себе… — подумав я словами Петра Харлана. — Що ж, життя перехлюпне через вас. Життя — не музей психологічних нюансів, його модель — броунівський Рух, відомий кожному бовдурові з шкільної лави…» Дотепні, лаконічні, значимі думки накручувалися, як пряжа на веретено, але гнітюче роздратування не минало. Почув знайомі голоси й радісно озирнувся. З контори вийшли мій недавній начальник, завідуючий відділом, і наш профспілковий голова. Я вдав, що роздумую, де пообідати. Але вони пропливли мимо, ніби й не помітили мене. Стиснувши зуби, аж звело вилиці, я довго дивився їм услід…