Самотній вовк

— Моє робоче місце тут. Ви що, не знаєте цього? — строго запитав Прагнімак. — І, до речі, я забороняю вам стовпіти біля ґанку, зустрічаючи мене чи директора. У вас немає іншої роботи?

Я мовчки вислизнув з кабінету.

Мені пригадалася сторінка з Петрового записника: «Я повісив би на Прагнімака табличку: „Обережно: принципи!“ Його не „розпринципиш“ і не підтовчеш, його — обійти. Хитрістю». І я таки обійду його (я аж заплющився і прихилився до стіни, так яскраво спалахнув мені той майбутній день)! Мине трохи часу — за один лише день стільки досягнуто — і я із своєю справністю стану над Прагнімаком, в управлінні, або й ще вище, в міністерстві. Моя секретарка подзвонить Прагнімакові: «До вас виїздить товариш Шишига». Він стовпітиме біля конторського ґанку, щоб зустріти мене (я не заборонятиму своїм підлеглим відчиняти дверцята автомашини), а я поспішатиму, нарешті — о мить, ти прекрасна, зупинися! — я під’їжджаю до контори, виходжу з машини, недбало подаю руку Прагнімакові, а вони, всі, хто сьогодні мовчки зневажає мене, залишивши свої креслярські дошки і столи, тулитимуться до вікон. Я йтиму через кімнати відділів, кивком голови вітаючись до всіх і ні до кого, а в кабінеті директора засміюся в обличчя Прагнімакові і скажу… Ні, не засміюся, я скрушно і загадково схилю голову: «Є думка, шановний товаришу директор, омолодити керівництво контори, отже, з вами, мабуть, доведеться нам розпрощатися…»

Про всяк випадок він забіг у приймальню, лагідно обійняв секретарку за плечі. Георгій Васильович не з’являвся. І вістей з управління не було. Шишига подався у відділи.

Юрко і Льолька пасли одне одного очима. «І за які послуги держава платить їм гроші?» — уже роздратовано подумав Андрій. Не привертаючи уваги, пробрався між столів до свого завідувача і прошепотів на вухо: «Товариш Прагнімак кличе на обговорення…» Старий кивнув без ентузіазму. Шишига навіть образився, але вибачив йому: не сьогодні-завтра він піде на пенсію, його замінить молодший — хто?.. Андрій ковзнув далі, зупиняючись лише біля завідуючих відділами. Петро Харлан робив інакше. Коли директор чи Прагнімак збирали завідуючих відділами, про це знав увесь загал. Петро грався в «наського» хлопця, він ступав між столів з незмінним вищиром міцних селянських зубів, у його з’яві було щось карнавальне.

«У виробленім мною ритуалі є елемент вибраності і втаємниченості, спілка вищих, — самовдоволено подумав Андрій Шишига. — Я — посланець, що збирає однодумців. Пароль — приналежність до людей, які піднялися над натовпом. Ви, товаришу Харлан, попри все — селюк. Ваші ноги певніше почувалися на ґрунтовій дорозі, аніж на полірованих сходах. Полірований граніт лоскотав вам п’яти, і ви втрачали орієнтири. Ваша практична спроможність не відповідала вашій теоретичній базі. Зирячи з мансарди печерської кам’яниці, ви подумки завойовували Київ, але щойно ступили на землю — підковзнулися. Я не підковзнуся…»

Зазирнувши до кабінету Прагнімака, Шишига з полегкістю передихнув: той був сам. Він зробив дуже серйозне обличчя: